Збірка творів - Вільям Шекспір
Щоб вірив ти, що я тобі прощаю.
Коханням Сільвії тобі я поступаюсь.
ДЖУЛІЯ
О горе мені, горе! (Непритомніє)
ПРОТЕЙ
Гляньте, що з ним?
ВАЛЕНТИН Ей, хлопчику! Дитино! В чому річ?
Отямся-бо! Скажи хоч слово!
ДЖУЛІЯ
Ах,
Синьйоре дорогий, мені звеліли
Синьйорі Сільвії віддати персня,
А я забув.
ПРОТЕЙ
А де ж той перстень, хлопче?
ДЖУЛІЯ
Будь ласка, — ось він.
(Дає йому персня)
ПРОТЕЙ
Дай-но подивитись.
Та це ж той самий перстень, що його
Я Джулії віддав.
ДЖУЛІЯ
Даруйте, пане!
Я просто помилився; ось той перстень,
Що Сільвії звеліли вн оддати.
(Показує іншого персня)
ПРОТЕЙ
А як у тебе опинивсь цей перстень?
Його я Джуліі подарував,
Як від’їздив.
ДЖУЛІЯ
А Джулія, його
Сюди принісши, віддала мені.
ПРОТЕЙ
Як! Джулія?
ДЖУЛІЯ
(до Протея)
Поглянь на ту, яка була метою
Твоїх присяг і в серці берегла їх.
Зрадливий і лукавий! О Протею,
Соромся, червоній. Це ж через тебе
Я надягла це непристойне вбрання!
А втім, як запевня доброзвичайність,
Мінять своє убрання на хлопчаче
Для дівчини — то сором невеликий,
Чуття ж мінять — ганьба для чоловіка!
ПРОТЕЙ
Міняти почуття! То правда! Боже!
Якби зміг бути сталим чоловік,
Він досконалості б досяг; мінливість —
Його найголовніша вада! Так,
Вона — причина вчинків всіх лихих,
І тяжко нам бува позбутись їх!
Чи тих приваб, що в Сільвії немало,
Для Джулії моєї бракувало?
ВАЛЕНТИН
От і гаразд! Давайте ж ваші руки,
Я вас з’єднаю. Доля зле б вчинила,
Якби цих друзів двох не помирила.
ПРОТЕЙ
Ти — свідком, небо, що мої бажання
Здійснилися цілком!
ДЖУЛІЯ
Мої також.
Входять розбійники, ведучи герцога й Туріо.
РОЗБІЙНИКИ
О, здобич, здобич!
ВАЛЕНТИН
Назад! Не руште їх, кажу вам! Це —
Володар мій, сам герцог.
Ваша світлість,
Вітає вас вигнанець Валентин.
ГЕРЦОГ
Як? Валентин!
ТУРІО
І Сільвія також тут!
А Сільвія — моя.
ВАЛЕНТИН
Геть, нерозумний!
Ти чуєш? Одійди, бо гнів мій кине
Тебе в обійми смерті! Не підходь!
Не говори, що Сільвія твоя,
А то Мілана більше не побачиш!
Не смій її торкнутись навіть пальцем,
Не оскверняй її своїм диханням!
ТУРІО
Синьйоре Валентине, заспокойтесь!
Вона мене нітрохи не цікавить.
Таж тільки йолоп буде наражати
Себе на небезпеку за дівчисько,
Яке його не любить! А тому
Беріть її, як маєте бажання!
ГЕРЦОГ
Який нікчемний ти! Який огидний!
Хотів за всяку ціну покорити
Цю дівчину — і віддаєш її,
Злякавшися нікчемної погрози!
А щодо тебе, Валентине мій, —
Клянуся честю предків! — гідний ти
Кохання королеви! Я забув,
Відважний лицарю, колишній гнів мій,
Запрошую тебе до нас! Чого б
Ти в мене не просив, на все я згоден.
Синьйоре Валентине, ти шляхетний
І роду доброго, — бери ж її,
Ти Сільвію по правді заслужив.
ВАЛЕНТИН
Спасибі вам, володарю! Цей дар
Мене сповняє щастям. Та прошу вас.
Заради вашої дочки, вволіть
Одне моє прохання.
ГЕРЦОГ
Ради тебе
Я не відмовлю, що б ти не просив.
ВАЛЕНТИН
Ось перед вами, герцогу, вигнанці.
Я з ними жив і знаю, що вони
Усі — прекрасні і достойні люди.
Даруйте їм минуле і дозвольте
З вигнання повернутися. Вони
Збулися вад, увічливі та добрі,
І можуть прислужитись вам, мій пане.
ГЕРЦОГ
Ти переміг. Тобі і їм прощаю!
Ти знаєш їх, тож ними порядкуй,
Як визнаєш за краще. Ми ж ходім.
Забудьмо злигодні усі в бенкетах,
В веселощах та в учтах урочистих!
ВАЛЕНТИН
А я дорогою насмілюсь вас
Розважити, мій герцогу ласкавий.
Чи до вподоби вам цей юний паж?
ГЕРЦОГ
Атож, він дуже милий. Ба який!
Він червоніє.
ВАЛЕНТИН
Можу вас запевнить,
Миліший він за хлопця, ваша милість.
ГЕРЦОГ
Як маю вас я розуміть, синьйоре?
ВАЛЕНТИН
Якщо дозволите, я по дорозі
Вам розповім, як все предивно склалось.
Ходім, Протею, ти на кару мусиш
Послухати історію любовних
Твоїх пригод. Тоді в той самий день
Ми відгуляєм наші два весілля:
Один бенкет бучний, одна господа
Й одне взаємне і безжурне щастя!
Виходять.
Сонети
***
Неласкаві на мене щастя й люди,
І на свій стан я, де піду, там плачу,
В глухеє небо і у власні груди
Звертаю зір, клену судьбу ледачу.
Бажаю буть багатшим на надію;
Як сей — буть гарним, як той — друзів мати,
Отсього хист, оттого власть дістати,
Все тим не рад, що маю і що вмію.
Аж сам горджу собою за ті хиби!
Та як тебе згадаю, з мого серця,
Мов жайворонок із плідної скиби,
До неба вранці моя пісня в’ється.
Як лиш твою любов солодку нагадаю,
Своєї долі я й за трон не заміняю.
***
Чом бідний так на новину мій спів,
Не строїться відмінно все для моди?
Чом я не силуюсь, як іншим се уходить —
Пишних, надутих добирати слів?
Чом мисль моя одно й однаке все
Одіння носить, просте і щоденне?
І легко взнать мене, бо кождеє слівце
На свого творця вказує, на мене.
Про тебе, любко, я раз в раз співаю,
Про тебе, мого співу й серця раю!
В старі слова ввесь дух свій я вкладаю.
Тобі даю, що вже твоє здавен.
Як сонця схід і захід все ясен;
Так спів мій все новий, хоч все оден.
***
Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить
в світі,
Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,
А капосне ніщо блищить у пишнім строю,
А вірність щирая, знай, б’ється з клеветою.
Як славу має й честь огида і облуда,
А чистоту он там сквернить насилля дике,
Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,
А власть над всіма зла, як на очах полуда.
Перед надсилою художество німіє,
А дурень мудрому відмірює права,
І правда спугана, безпомічна дуріє,
А добрий в найми йде, а ледар ужива —
Умер би! Ні, держусь тривогою одною:
Як я умру, й любов моя умре зі мною.
***
Сі говорять: твоя хиба —
Молода ти і пуста;
Ті говорять: до лиця се
Молодощам пустота.
Та чи хиба, чи прикмета,
Люблять всі тебе проте;
З хиби кождої у тебе
Вже й прикмета наросте.
Як на пальці у цариці,
Що тронує вище нас.
Навіть найпідліший камінь,
А уходить за алмаз,
Так твої всі блуди й хиби,
Скільки
