Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

- Кімберлі, Стен вже запросив тебе на випускний?

Я забризкую соком скатертину і починаю голосно кашляти. Поки я давлюсь і відкашлююсь, поплескуючи себе долонею по грудній клітині, на мене спрямовуються дві пари очей.

Це запитує батько. Я піднімаю на нього обережний погляд і бачу, як він спокійно відрізає шматок стейка, ніби видав щось настільки повсякденне, як "Кім, ти сьогодні снідала?" або: "А давайте влаштуємо пікнік на вихідних". Останнє, зрозуміло, що з розряду фантастики, але все одно я б вважала за краще в черговий раз вислуховувати татові обіцянки зібратися всім разом, ніж це.

- А повинен? - я відкладаю склянку на стіл, все ще не відриваючи долоню від грудей. - Я краще виберу собі в пару цього вискочку Адама з паралельного класу, ніж піду на випускний з ним.

Раптовий ляпанець руки по столу, подібно до батога розсікає повітря, змушуючи і мене і маму завмерти. Батько дивиться на мене з непробивним холодним гнівом. Його суворий сірий костюм, у якому він і сидить зараз, навіть не встигнувши переодягнутися перед вечерею, надає йому ще більшої строгості.

- Припини пащекувати, Кімберлі. Мама мені розповіла про твою витівку.

Батько відкидає краватку на плече і зло шкрябає ножем по тарілці, навіть не помічаючи, що бідолашний шматочок стейка вже відрізаний.

Я крадькома кошуся на маму. Вона починає єлозити на стільці, підтискає тонкі губи і відводить очі, зрештою зосереджуючись на їжі. Їй ніяково, я це розумію. Тому що я знаю, що вона бачить у моїх очах.

Зрадниця.

Я різко повертаюсь до батька:

– І що ви зробите? Може, поставите мене під домашній арешт і змусите бідолашного Генрі дихати мені в потилицю? - прозорливо промовляю я.

Вилиці батька напружуються і в очах виростає зловісне попередження. Йому явно не подобається моя відважність. Хоча кажуть, що відвага - доблесть сміливців... Або дурнів. 

- Щось ти надто розпестила її, Джуліє, - він звертається до мами. - Потрібно забрати у неї гаджети на тиждень, може тоді мізки стануть на місце, - це вже до мене.

Я замовкаю і втикаюся носом у свою тарілку, вдаючи, що у мене раптово прокинувся вовчий апетит, бо шантаж більш ніж значний. Без ноутбука та інших засобів я якось обійдуся, а ось листування з Кейном це моя єдина втіха, не рахуючи зустрічей. Ополчитися більше я не наважуюся, тому залишок вечері ми проводимо в гробовому мовчанні, не рахуючи звуків кухонних приборів, що клацають об тарілки. Врешті, пригнічена похмурою тишею, я не витримую її тиску і встаю з-за столу.

- Сядь і доїш свою вечерю, - гаркає батько.

Я повертаю обличчя, звертаючись винятково до нього:

- Я дуже втомилася і хочу спати. Сьогоднішні курси з літератури були дуже стомлюючими... Я наїлася. З вашого дозволу я піду до своєї кімнати.

В очах мами спалахує схвалення, варто мені згадати курси. Сьогоднішнє заняття пройшло чудово, місіс Гандс дуже нахвалювала мене і відпустила кілька подяк мамі за таку розумну та виховану дочку. Тому я не дивуюсь подібній поблажливості мами:

- Так, звісно, люба, йди відпочивай. Завтра неділя, чому б тобі не погуляти зі своєю подругою Елайною? Вона якраз повертається з Аляски.

Я кидаю на неї насторожений погляд.

- А Генрі теж буде з нами?

Мама відпиває маленький ковток соку, промочує серветкою губи та знову береться за прибори. Вона не помічає у моєму голосі нитку сарказму.

- Ох, люба, якщо він тебе бентежить, я скажу йому, щоб тримав відстань і не заважав вам.

Все ясно.

Я з шумом засовую за собою стілець і окидаю батьків відстороненим поглядом:

- Доброї ночі.

Вони не відповідають мені і навіть не підводять погляду, немов роботи продовжуючи нарізувати і прожовувати свою вечерю. Я дозволяю собі відпустити на їхню адресу сардонічну усмішку і швидким кроком перетинаю їдальню. Розгонистими кроками підводжуся на другий поверх і тягну ручку дверей.

У спальні світло, тому що я залишила лампу увімкненою. Я обережно зачиняю за собою двері і, окрім тиші раптом чую м'які відстукування камінчика об закрите скло. Схвильовано озирнувшись назад, я швидко йду до вікна та піднімаю його. Кейн пролазить через отвір і, зістрибнувши на підлогу, укладає мене в тісні, відчайдушні обійми.

Я відчуваю, що мені важко дихати, але не відсторонююсь ні на міліметр. Навпаки, тиснуся ще сильніше, щоб він розумів увесь ступінь відчаю, як сильно я за ним скучила. Через якийсь час Кейн сам послаблює руки і дозволяє мені подивитися на його обличчя.

- Кейн, я дуже рада тебе бачити, але наступного разу краще попередь мене, - сконфужено промовляю я. - Хто знає, кому заманеться зайти до моєї кімнати. Це міг бути хтось інший замість мене.

- Вони навіть тут не дають тобі свободи, - Кейн відпускає мене і обертається, щоб зачинити вікно. У його голосі звучить невдоволення та злість.

Я ж підходжу до дверей і зачиняюсь на замок, перш ніж наспісти назустріч і виявитися знову ув'язненою в його руках. Я залишаю його коментар без відповіді, тому що мені просто-напросто не хочеться витрачати наш час на моїх батьків. Кейн цілує мене в губи і всі думки разом вивітрюються з моєї голови. Моє хвилювання кудись випаровується, туман повсякденної тривожності розсіюється, і я відчуваю, як моє напружене тіло поступово відтаює та розслаблюється. Ми забираємось на ліжко разом і просто лежимо в обіймах одне одного. Мовчимо. Тому що це рідкісні моменти – ми обоє насолоджуємось тим, що у нас намагаються відібрати. Про те, що моєю парою на випускний буде Стен, я вирішую не казати зараз, відкладу цю розмову на потім. До випускного ще майже місяць, та й чесно кажучи, я не бачу сильної катастрофи в тому, щоб потерпіти Стена один вечір. Мене хвилює і водночас тішить зовсім інше, від чого кров у венах бурхливо ллється і сколихується... Вже скоро мені виповниться вісімнадцять.