Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

- То яке? Червоне? Чи лавандове? Перше все-таки надто виділяє груди, а ось друге дуже чарівно підкреслює твою фігуру. Подумай добре, Кімберлі.

Я збентежено закусую губу і ковзаю поглядом по ніжно-фіолетовому платті в підлогу, яке на мені. Ліф з вирізом «фігурне каре» прикрашають горизонтальні дрібні драпірування, верх сукні доповнюють короткі пишні рукави-ліхтарики, низ зовсім трохи не дістає підлоги, залишаючи можливість відкрити туфельки. Я почуваюся дивно, стоячи перед дзеркалом відкритої примірювальної. Мені не подобається те, що серед проходжуючих повз ряди відвідувачів майже кожен мимохіть дивиться в наш бік. Мама тримає в руках кілька суконь, які не помістилися на гачках примірювальної і навіть не помічає, як із сусідньої кабінки долинають суперечки дівчини з хлопцем, який вже биту годину стирчить за ширмою і врешті вилив своє роздратування. Схоже, маму справді нічого більше не хвилює, окрім як довести день до кінця, щоб потім спокійно викреслити цей пункт зі свого подовженого списку справ.

- Не знаю, мам, - обережно промовляю я. - Якщо чесно, мені найбільше сподобалося те синє з корсетом на шовковій шнурівці. Ми міряли його у першому відділі.

- Яке з мереживними аплікаціями та напівпрозорими вставками?

Я повертаю до неї обличчя, відчуваючи підбадьорення від того, що вона запам'ятала.

- Воно гарне, Кімберлі, але не для тебе, - ось так просто гасить надію мама. - Давай краще візьмемо це?

Я знову дивлюся на себе у відображенні, помічаю волосся, що вибилося з коси, легкий рум'янець, злегка припухлі губи, ковзаю очима по скромному вирізі на грудях, опускаюся до прямого шовкового крою до самого низу...

- Так, давай.

- От і славно. Ти поки що переодягайся, а я рознесу інші сукні по місцях.

Я допомагаю зняти вбрання з гачків і затуляю шторку, щойно мама повертається до мене спиною. Милуватися обраною сукнею у мене немає бажання, чесно кажучи, я втомилася і відчуваю укол розчарування, а тому без найменшого жалю знімаю з себе вже незрозуміло яку за рахунком за цей день сукню і почуваюся куди комфортніше у своїх звичайних кедах, джинсах і сорочці в клітинку. Коли виходжу з примірювальної, мама забирає в мене сукню і майже за руку веде мене до каси. Привітна продавчиня навіть не дивиться на мене, механічно пробиває покупку, складає її у твердий прямокутний пакет і бажає нам гарного дня.

І ми виходимо на вулицю.

- Ну що, ти задоволена, Кім? - Запитує мама.

Я підводжу на неї погляд і бачу, як вона копається у своїй улюбленій сумці-сідл за ключами, питаючи швидше її, ніж мене.

Як тобі сказати, мамо. Мені немає діла до того, як я виглядатиму в очах однокласників, вчителів і, тим більше, Стена, тому що якщо бути вже зовсім відвертими, ти більше стараєшся для нього, ніж для всіх інших, і чого вже гріха таїти, для мене. Я ж зараз знаходжуся тут і мовчки йду з тобою тільки з однієї причини: там буде Кейн. Він обіцяв, що постарається прийти на випускний. Мені неважливо, що весь вечір я буду в ореолі уваги вчителів, інших однокласників та батьків, бо я хотіла бути гарною тільки для нього. А там ми знайдемо спосіб усамітнитися. Головне, він прийде.

- Так, цілком.

Ось так до повсякденності просто.

Мама йде попереду мене, вона підносить до обличчя ліву руку, в якій тримає пакет з сукнею, щоб подивитися на годинник, і втомлено зітхає:

- Люба, мені треба зараз відлучитися по деяких справах, але я обіцяла тобі сьогодні кафе, значить, воно буде. Попрошу Генрі приглянути за тобою.

Вона відкриває переді мною чорні дверцята Шевроле і чекає. Я ж дивлюся на її рішуче, непроникне обличчя і з недовірою вимовляю:

- Але мамо, з мене ж у школі всі сміятимуться, якщо побачать.

Тонка брова мами витончено вигинається дугою.

- А вони що невігласи якісь, щоб сміятися? По-моєму, у тебе був дружний клас, ти жодного разу не скаржилася, чи щось встигло змінитись?

- Ні, але...

- Кімберлі, я не бачу жодних приводів для суперечок. Якщо ти думаєш, що я заплющила очі на твою витівку, то ти сильно помиляєшся, юна леді. Я сказала, гуляти ти сама не будеш. Не вистачало ще, щоб ти знову перетиналась з цим ізгоєм.

Значить, тепер Кейн ізгой...

Я дивлюся собі під ноги і закушую губу, ховаючи перекошену усмішку. Мене навіть не бентежить те, що рандомні перехожі стали свідками нашої ганебної розмови. Мені страшенно хочеться дорікнути їй, освітлити Кейна в її очах, але я знаю, що нічого не досягну. Простіше проломити бетонну стіну іграшковим молотком, ніж достукатися до тебе. Я стискаю губи, щоб не ляпнути зайвого і мовчки забираюся на сидіння, від мене не ховається, що дверцята за мною зачиняються голосніше, ніж слід. Я мовчу й коли в салоні лунає брязкіт ключів і цокіт у замку запалювання. І тільки коли розливається утробне гарчання автомобіля, я схрещую руки на грудях і повертаюся боком до неї.

- Знаєш, я не хочу ні в яке кафе, мамо. Відвези мене додому, я краще почитаю матеріал перед літературою.

Мама байдуже знизує плечима і втискає ногу в педаль, повертаючи кермо. Вона так нічого і не зрозуміла.