Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

- Кімберлі, Стен сказав, що ти відмовилася від побачення. Можу я поцікавитись чому?

Я навіть припиняю нанизувати на виделку брокколі і піднімаю погляд, думаючи, а чи не почулося мені. Мама, одягнена сьогодні у звичайне домашнє плаття, накладає собі на тарілку зі скляної форми шматок розділеної на рівні квадратики запіканки, і її вигляд такий невимушений, що ще більше збиває мене з пантелику. Я очікувала отримати чергове покарання за свою відмову і слово честі була готова до цього. Мені навіть здається, що голос мами спливає якоюсь поблажливістю, і я розумію, що це щось далеко не схоже на неї. Можливо, вона розуміє, що вчора перегнула і замість звичайних вибачень воліє вдати, що нічого не було. Адже це набагато простіше, ніж перепросити або не допусти Боже знову торкнутися теми про Кейна. Остання думка закипає у мене в голові і я стискаю пальцями холодну виделку, закамуфлювавши своє невдоволення уїдливістю.

- А Стен що, як маленький хлопчик, вже встиг нажалітись?

Я бачу, як невдоволено вона підтискає губи і очікую чергового демаршу, але дивуюся, бо мама спокійно відрізає шматочок індички у своїй тарілці і прожовує, відповідаючи після цього спокійно, проте твердо:

- Не блазнюй, Кімберлі. І відповідай на запитання.

Кінчик виделки врізається глибше в мою шкіру і це дає мені поштовх, спускаючи злість по артеріях. Я імпульсивно відкидаю її на стіл, від чого гучний дзвін неприємно прокочується вухами. 

- Та це ж очевидно, мамо! Він навіть не знає, які квіти я люблю! Притягнув півонії і ці безглузді цукерки! - Мама кидає на мене застережливий погляд і я зменшую гучність свого голосу, неохоче беручи виделку назад. - Для пристойності міг би поцікавитися хоча б у тебе, якщо не вистачало духу запитати про мої уподобання прямо.

Мама манерно зітхає і відкладає прилади вбік, відсуває тарілку по димчасто-білій жакардовій скатертині і зчеплює руки в замок на столі. Її погляд ніби рентгеном полощить мою душу.

- Кімберлі, ми ж з татом краще для тебе хочемо.

Я пирхаю. Погляд кидається на порожнє місце за обіднім столом, і я кривлю губи. Про що тут говорити, якщо він іде вранці, коли я ще сплю, і повертається, коли я вже сплю?

- Зачинити в чотирьох стінах і сватати за нелюбого - це ти вважаєш за краще?

- Ну ось що ти в ньому знайшла, у цьому Кейні? - мама злегка імпульсивно змахує руками, зачіпаючи посуд, через що повітрям проноситься легкий дзвін, і я розумію, що не тільки я сьогодні залишуся з порожнім шлунком. Я опускаю погляд у свою вечерю і знервовано колупаю сирний квадратик індички, просто щоб чимось зайняти руки.

- Те, чого немає в інших, мамо. Я кохаю його і ніколи не відмовлюся від своїх слів.

- Він використає тебе і кине.

- Неправда! - піддаюсь провокації і миттєво затихаю, опускаючи погляд назад у тарілку. Чомусь мій голос починає заїкатися. - Він... Він сказав, що чекатиме скільки треба.

Мама дивиться на мене, довго дивиться, і мені здається, що в якийсь момент все змінюється, а в її очах вперше прослизає щось межуюче між теплим співчуттям та розумінням.

- Яка ж ти в мене наївна...

Схоже, я справді нічого не розумію, тому що я бачу на її обличчі посмішку, а наступної миті вона перетягує стілець ближче і притискає мене до себе, гладить волосся. Я не пручаюсь, але й не тиснусь у відповідь, не даю можливості зрозуміти, що мене так легко розм'якшити.

- Зовсім не наївна, - відбрикуюсь я, але чомусь мій голос звучить заглушено та послаблено. - Ось побачиш, він незабаром стане багатим і втре носа всім, у тому числі твоєму Стену. А потім забере мене з собою до Флориди і ви з татом нічого не зможете зробити.

Мама продовжує мене гладити.

- Люба, я розумію, ти захопилася ним. І зараз тобі здається, що це кохання всього твого життя. Він, мабуть, наговорив тобі всяких обіцянок, але це тільки слова, Кім, - тут я відхиляюся, щоб подивитись на неї. Мама продовжує: - Скажи мені, він вже зробив щось, щоб втілити свої обіцянки?

Я відчуваю, як моє серце робить кульбіт і розгублююсь.

- Ні, він...

- Ось бачиш, - не дослуховує, перекладаючи пасмо волосся мені на плече. - Такі хлопці, як він вміють лише гарно говорити.

- Ти нічого не знаєш, мамо, - заперечую я, але в моєму голосі несподівано куди більше розгубленості, ніж обурення. – У нього зараз просто складний період.

- А кому ж зараз легко?

- Ні, ти не розумієш... - швидко розхитую головою, натхненна тим, щоб донести їй. - Його сестричку забрали до дитячого притулку, він працює на трьох роботах і відкладає на навчання у солідній брокерській компанії. Він робить все, щоб повернути свою сестру і забезпечити нам хороше майбутнє.

- Добре, Кім, - несподівано просто погоджується мама. – Нехай навіть так. Припустимо, він трудиться, не покладаючи рук. Коли-небудь зможе досягти успіху. Але там, де успіх, там є влада, і там завжди жінки, розумієш мене?

- Не зовсім...

Я бачу, як її рот роз'їжджається в легкій посмішці, готовлячись говорити, і я близька до того, щоб ось-ось зрозуміти.

- Можливо, зараз він клянеться тобі в коханні, але потім будуть інші. Ти зараз зручна. Тому що інші дівчата не цікавляться ним. А тобі, наївній й дурненькій, він просто запудрив мозок, наобіцявши гори заради тебе звернути.

Повисає затяжне мовчання.

- Ти нічого про нього не знаєш, мамо, - моє хвилювання пробиває пролом у голосі, через що він стає нетвердим і деренчливим. І я вперше не чую у своєму голосі переконливості та впевненості.

Розуміючи, що досі стискаю виделку в руці і вона вже перегрілася від теплообміну, я відкидаю її і йду до своєї кімнати, загострюючи увагу на тому, як срібло задзвеніло від удару по столу, лише б не думати про зерно сумніву, що зрадницьки посіялося всередині.