Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Весь наступний день проходить з певною часткою тривожності, що б'ється десь на задніх стінках мого серця. Я намагаюся зосередитися на уроках, намагаюся вникати в суть різноманітних завдань, я не можу дати собі право розклеїтися, думаючи про Стена Девіса, думаючи про те, що моє життя було б вдесятеро спокійніше, якби не його підлий шантаж і якщо б цього бісового дня він би просто був у школі.

Мені треба знайти його терміново.

До четвертого уроку я не витримую і з дзвінком, що ледь пролунав на перерву, я випурхую з набридливого задушливого класу, причаївшись у болісній тиші в куті коридору.

Двері штовхаються і звідти вивалюється натовп учнів, моїх ровесників, які навчаються у паралельному класі. Я стою і чекаю, коли з цієї сірої маси випливе Стен.

Мені потрібно поговорити з ним. Я готувалася і навіть запаслася гідними аргументами, у нас був один спільний урок, але він так і не прийшов.

І зараз його також немає.

Я двічі помилилася на контрольній з біології, перекинула склянку компоту в їдальні і роздерла атлас з географії, випадково, зачепившись за гачок парти. Все це страшенно вибиває мене з колії.

Ближче до закінчення уроків це примарне відчуття утихомирюється. Воно не залишає мене, можливо, перекочувало в більш глибинні місця моєї душі, притаївшись там згустком негативної енергії під шкіркою зі страху та тривожності, але я відчуваю, що його стало трохи менше.

- Я вдома! - ляскаючи вхідними дверима в передпокої, я чомусь підвищую голос.

Зазвичай я не сповіщаю про свій прихід, напевно, вся справа в моєму стані, я все ще схвильована і не можу позбутися нав'язливих думок. 

Мені ніхто не відповідає, з кухні долинає м'який передзвін посуду, голос мами та короткий шум води. Я заходжу до передпокою, кидаю сумку на підлогу, стягую кеди і шльопаю у ванну кімнату. Просто закочую рукави сорочки, закидаючи краватку на плече, вмиваю руки холодною водою і довго дивлюся на своє відображення.

Все гаразд, Кім. Напевно, Стен просто захворів чи злякався. Зрештою, ти щось придумаєш, ти викрутишся. На крайній випадок я можу переконати маму, що фотографія, зроблена Стеном це фотошоп. Та мало що можна придумати... Візьми себе в руки, Кім.

Я посміхаюся своєму відображенню і виходжу з ванної. Безшумно рухаючись коридором, я вслухаюся в голоси, що доносяться з кухні.

- Це так несподівано, що ти вирішив зробити сюрприз для Кімберлі. Впевнена, вона дуже зрадіє.

- Не знаю навіть. Може мені краще піти?

У мене стигне кров, коли я чую ще один голос, що належить аж ніяк не батькові...

- Ні, Стен, не кажи дурниць. Кімберлі зараз підійде, вона тільки помиє руки і переодягнеться.

Я повертаю за ріг.

- Кім, привіт, - карі очі миттєво звертаються в мій бік. Стен усміхається мені одним краєм рота, якось надто нахабно і зухвало.

Я упираюся невірячим поглядом в обідній стіл, за яким сидить одна єдина людина, чиє перебування в цьому будинку схоже для мене зараз на міні апокаліпсис. О ні, тільки не це...

Праворуч від столу знаходиться мама, стоячи біля плити, на ній акуратно зав'язаний фартух, вона тримає ножа і розрізає невеликий шоколадний тортик, - готова посперечатися, гостинець Стена.

Стен із задоволенням відпиває каву з чашки, люб'язно приготовлену моєю мамою.

- Що ти тут робиш? - мій голос занадто різкий, занадто жорсткий і недружній. Я почуваюся, як звірятко, загнане в пастку, яке не має іншої зброї, крім оборони власною агресією. Насправді, я не зла на нього, я страшенно налякана. Я хочу зрозуміти, що помиляюсь у  своїх здогадах, хочу заперечувати очевидне, - але один тільки той факт, що він сидить тут, у моєму домі, може означати для мене найстрашніше, і я не можу визнати це. Будь ласка, тільки не так! Тільки не тут і не зараз... Тепер моя думка переконати маму у зворотному перетворилася на якийсь примарний фантом, вона здається такою дурною та нереальною.

- Привітайся, як слід, Кім, - рівним тоном командує мама. Я ловлю її погляд, холодний і пильний, і складені в нетерплячій досаді губи, - вираз, який обіцяє мені гарну догану пізніше.

Я картинно зітхаю і повертаюсь до Стена, схрещуючи руки на грудях.

- Привіт, Стен, - я кривлю губи в черговій посмішці і розтискаю руки, звертаючись уже до матері, повторюючи питання тим самим тоном. - Що він тут робить?

- Кімберлі! - мама підвищує голос, кинувши на мене лютий погляд. Вона зітхає, ніби раптом нестерпно втомилася і продовжує вже нормальним тоном. - Стен зайшов дізнатися, як у тебе справи. Подивися, які красиві квіти, вони для тебе між іншим.

Я демонстративно не звертаю уваги на широкі бутони тюльпанів, поміщені у прозору вазу на столі, дивлячись на Стена. Він ніби й не помічає високовольтної напруги, і я не розумію, чи це дійсно так. Тому що мене вона мало не розриває.

- Та я не тільки через це зайшов, - Стен ніяково чухає потилицю і, невпевнено поглядаючи на мене, раптом різко звертає серйозний погляд до мами. - Хотів з вами обговорити дещо.

Я випадково видаю переривчасте зітхання.

Наші погляди зустрічаються, і я знаю, що він бачить у моїх очах. Я тебе не боюсь. Я готова прямо зараз кинутись в бій і яро відстоювати нас з Кейном, чим би мені це не відгукнулося.

Клянусь, я готова.

Адже ми досі могли нормально співіснувати. Стен, куди тебе завела твоя невірна дорога?

На секунду прикривши повіки і смикнувши кадиком, ніби набирається сміливості перед стрибком у прірву, Стен з якимось впевненим розпачем розплющує очі. Я рвано вдихаю і напружуюсь кожною клітиною свого тіла.

- Загалом, Кімберлі віднедавна пропускає деякі уроки...

- Що означає пропускає уроки? - мама охає і миттєво блідне, ніж вивалюється з її рук, ніби їй щойно повідомили про те, що я "випадково залетіла".

- ...Щоб допомогти мені із спільною проектною роботою. Вибачте, мабуть, варто було попередити вас раніше.

Мене ненадовго охоплює ступор.