Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Цікаво, що декілька поколінь польських істориків, після Яна Длугоша, вважали, що боротьбу українців (русичів) за Поділля проти поляків у 1430–1440 роках очолював руський князь Федір Острозький (Галицький), та в ХVІ–ХVІІ століттях їхні погляди різко змінилися, і ту боротьбу почав очолювати Федір Корибутович — литвин.

Відбулася метаморфоза. Не дивуймося — сьогодні вона має так звану доказову базу.

Сфальшувавши майже повністю подільську історію 1393–1440 років, польсько-московська історична наука, звичайно, не могла собі дозволити залишити руського князя Василя Красного Острозького «Вітовтовим намісником Поділля у 1411–1423 роках» та забудовником міст-фортець Качебієва (Одеси), Чорного города (Овідіополя) та інших. Тому й підкинули до руських (українських) князів якогось найманця-іноземця Гедігольда. Мовляв, розбирайтесь! А ми збоку все заперечуватимемо.

Головне, що в ці вигадки повірили й досі вірять сотні чесних і порядних українців-істориків, письменників, учителів, журналістів. Один із таких, «некто» Олег Будзей, навіть виступив із протестом і заявив таке: «Тож твердження Білінського про князювання в 1411–1423 роках Василя Красного (Острозького) на Поділлі виявляється нічим не підкріпленою фантазією автора». Не цитуватиму ще гірших звинувачень Олега Будзея на мою адресу. Скажу тільки, що весь «пыл» цієї людини, на мою думку, звівся до того, що, мовляв, нічого мостобудівельникам робити в історичній науці. Мені б дуже хотілося погодитися з паном Будзеєм, та дійсність не дозволяє. Згадаймо, скільки «фахові історики» (і не тільки вони) «співали пісень» про «три братні народи», про «спільну історію України і Росії», про «старшого брата», що виявилося сьогодні цілковитою брехнею. А той «старший брат», який написав нам підручники історії та примусив їх вивчати, проявив свою справжню суть золотоординця, встромивши Україні в спину ножа.

Ось чому українську історію, пане Будзей, слід переписати. Чим раніше, тим краще. І зробити те мають, насамперед, патріоти, а вже потім — фахівці.

Що ж стосується Василя Красного і Гедігольда, то я ще раз заявляю, що то одна історична особа, і цьому є сотні доказів, а ще звичайна людська логіка. Звернімо увагу — постаті Василя Красного та Гедігольда постійно переходять одна в одну: серед руських князів та лицарів раптом з’являється Гедігольд, потім виявляється, що цей іноземець — руський лицар (князь). За різними історичними джерелами, інтереси Великого князя Вітовта на Констанцькому Соборі (1414–1418) представляв чи то князь Василь Красний, чи то Гедігольд. Я розумію, що інтереси Вітовта могли захищати вони обидва, тільки невелике прохання до прихильників цієї точки зору: поясніть, будь ласка, як іноземці у Констанці 1418 року величали Василя Красного?

Подумаймо, чи не тому матеріали згаданого Собору (1414–1418) так засекречені, що їх не можна знайти навіть через церкву? А це ж документи 16-го Вселенського Собору, і їх мають вивчати в усіх вишах, особливо церковних.

Автор, при всій його наполегливості, уже 5 (п’ять) років не може знайти матеріалів Вселенських Соборів, допуск до яких заборонила Російська православна церква. Між іншим, ця церква видала у Парижі велику працю під назвою «Вселенські собори», до якої введені документи тільки вісьмох Вселенських Соборів, а далі Москва розповідати про Собори заборонила, хоча пнеться бути Третім Римом. Врешті-решт, автор довіряє більше польському історикові Яну Длугошу, ніж далеко пізнішому К. Стадницькому, а звідціля маємо володаря і борця за Поділля Федора Острозького (молодшого). Відтак — він же засновник династії князів Вишневецьких. Відомо, що від руських (українських) князів династії Острозьких пішли князівські династії — Заславських, Корецьких, Збаразьких та інші, герби яких мають спільні геральдичні елементи.

А для таких, як пан Будзей, автор та його послідовники обов’язково знайдуть перелік відправлених з Русі (України) князів на Констанцький Вселенський Собор і звірять його з переліком учасників цього зібрання. Прихильників совкових московських поглядів треба переконувати не логічними доказами, а конкретними реченнями давніх свідків чи висновками істориків, бо підтримувати історичну брехню завжди було легше, ніж шукати та доносити спростовуючі докази. Шкода тільки, що в сучасній українській державі є ще немало прибічників так званої «московської правди».

Але переживали гірші часи, переживемо й ці.

Література

1. Максимович М.О. Вибрані твори з історії Київської Руси, Києва і України. — К., 2004.

2. Кониський Г. Історія Русів. — К.: «Радянський письменник», 1991.

3. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том І. Извлечения из сочинений Арабских. — СПб., 1884.

4. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том II. Извлечения из Персидских сочинений. — Москва — Ленинград, 1941.

5. Лызлов А.И. История Скифийская от Сотворения Света 7200-го, а от Рождества Христова 1692-го. — М., 1787.

6. Лызлов Андрей. Скифская история. — М., 1990.

7. Брун Ф.К. Путешествия и посольства господина Гилльбера де-Ланнуа, Кавалера Золотого руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени в 1399–1450 годах. — Монс, тип. Эм. Гоща // Записки Одесского общества истории и древностей. III. — Одесса, 1853.

8. Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873.

9. Савельев П.С. Путешествие в При-Балтийския страны. Великий Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбером де-Ланноа, в 1412–1414 годах // Географические известия. — СПб., 1850.

10. Данияров К.К. Альтернативная история Улыса Жошы — Золотой Орды. — Алматы: Издательский дом «Жибек Жолы», 1999.

11. Данияров Калибек. История Чингисхана. — Алматы, 2001.

12. Лисенко Сергій, Чернецький Євген. Правобережна шляхта, кінець XVIII — перша половина XIX ст. — Біла Церква, 2007.

13. Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994.

14. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. — К., 1993.

15. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст. — К., 1996.

16. Халебський Павло. Україна — земля козаків. — Вінниця: Континент-ПРИМ, 2005.

17. Гваньїні Олександр. Хроніка Європейської Сарматії. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007.

18. Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989.

19. Плано Карпини Иоанн де. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: изд. А.С. Суворина, 1911.

20. Вернадский Г.В. Начертание русской истории. — СПб., 2000.

21. Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885.

22. Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст. — ДВНП: «Картографія», 2006.

23. Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866.

24. Седов В.В. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. — Том 73. — № 7. — М., 2003.

25. Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978.

26. Рибак І.В. Наш край в історії України (Навчальний посібник). — Кам’янець-Подільський: «Абетка — С», 2007.

27. Заєць Іван. Витоки духовної культури українського народу. — К.: Видавництво Аратта, 2006.

28. Лебедев В. Загадочный город Мохши. — Пензенское книжное издательство,