Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
«Семерій (Северин. — В.Б.) Наливайко був яскравою постаттю переломної доби в історії українського козацтва…
Історична традиція твердить, що Наливайко був сотником надвірного (особистого) війська Острозького» [65, с. 219].
Із цього витягу маємо закономірний висновок: у князів Острозьких у XVI столітті служили надвірні (особисті) козачі загони. Козаки в другій половині XVI століття вже існували. Слухаємо далі:
«Збереглися згадки, що батько Наливайка був шевцем, який займався також козакуванням» [65, с. 219].
Отож, козаки були і в першій половині XVI століття. Зазначимо, що наша історична наука цього не заперечує. Можливо, в українській документалістиці є раніші згадки про наше козацтво, та автору відомо тільки таке:
«Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].
Як бачимо, 1489 року наші чубаті лицарі вже були на Східному Поділлі. А оскільки ці землі того року були власністю роду князів Острозьких (Брацлавські воєводи), то, зрозуміло, що вони (козаки) належали до надвірного (особистого) війська князівського роду. Зазначимо: козаки, передовсім, — вільні люди.
Саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) 1421 року вперше переселив великі маси українців на давні споконвічні землі предків, надавши їм повну свободу та наклавши один обов’язок: захищати той край (південно-східне Поділля) від ворогів.
Цей факт був кісткою в горлі польським хроністам та московським дякам (історикам), тому й фальшували правду. Вони не могли розповісти, що в XV столітті вся Київщина, Полісся, Сіверщина, Волинь та Поділля належали руським (українським) князям, на тих землях проживали українці, а поляки та пізніше московити приходили туди як бандити і загарбники, бо ті території мали давніх господарів.
Послухаємо, що стверджував історик:
«Вот почему, делая заключения на основании официальных данных XVI в. и об отношениях начала XV в., следует скорее усилить, нежели смягчить краски. Известно, что еще долгое время Польские короли, бывшие также и великими князьями Литовскими, не только не нарушали порядков установившихся при Витовте, но напротив, заявляли о своем желании… поддерживать их во всей неприкосновенности» [21, с. 304].
Це стосувалося абсолютно всього, насамперед — зміни князівських династій.
Іще в уставній грамоті 1507 року, виданій Великим Литовсько-Руським князем мешканцям Києва та Київщини (грамота досі збереглася), «Почти после каждого параграфа подтверждений различных прав встречаем здесь прибавки: «как будет было за великого князя Витовта». «Бо мы, заключает грамота, старины не нарушаем, а новины не вводим, хочем все по тому мети, как будет было за великого князя Витовта» [21, с. 304].
А нам історики розповідають досі, як Великі Литовські князі міняли руських (українських) князів, в тому числі й київських, мов рукавички. Щось, шановні, у вас не все сходиться. Міняти князя — це, перш за все, «рушить старину» — чого Литва не робила. Це визнав історик М. Молчановський, розповідаючи про особливий статус подільських князів після 1394 року. Тобто історію Подільської землі з 1394 до 1509-го повністю сфальшовано і треба її переосмислити. Слід більше дотримуватися канви викладу історичних фактів польським хроністом Яном Длугошем, порівнюючи сам виклад та оцінку подій із німецькими та угорсько-молдавськими джерелами. Пам’ятаймо, що такі польські історики, як Стадницький, Попроцький, Несецький, Окольський та інші викладали і писали історичні праці, де йшла мова про Поділля, тенденційно та упереджено.
Ми вже розповідали, що некоронований король Русі другої половини XVI — початку XVII століть Василь-Костянтин Острозький розпочинав свій воєнний вишкіл на південних рубежах тодішнього Поділля.
Участь у тих заходах брав знаменитий охоронець Поділля 1530–1550 років Бернард Претвич. Залишилися його так звані «Спогади», котрі розповідають про ті часи. Послухаємо дещо цікаве з них. Так би мовити, припадемо ще до одного неспотвореного джерела.
«Отже, Найясніший Милостивий Королю, як… пан белзький воєвода почав уважно займатися сторожею від татар і погонями, то і ми теж,.. котрих за Божою ласкою досить народилося в Князівстві Литовському. Найпершим був князь Пронський, котрий тепер Київський воєвода, а тепер теж князь Корецький, князь Вишневецький і князь Володимирський, які, Найясніший Милостивий Королю, як з’явилися на кордонах і почали здобувати досвід,.. навчатися і займатися рицарською службою,.. почали заростати шляхи тим малим загонам для походів в землю ВКМсті (Вашої Королівської Милості. — В.Б.), особливо білгородським, очаківським, котрі у ті роки робили найбільшої шкоди (малими загонами в 200–300 осіб. — В.Б.) в землі ВКМсті, не зважаючи на мир, що ВКМсть має з Турецьким султаном, і яким тепер… перекрито хід» [153, с. 76–77].
Як свідчить давній учасник подій Бернард Претвич, при бажанні та згуртованості, тобто при єдності зусиль поляків, литовців та русичів у найтяжчі часи протистояння туркам, московитам і татарам, завжди вдавалося їх зупиняти — «перекривати хід».
Тому недаремно історик Дмитро Савич Ліщук у своїй праці «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», найповніше відобразивши на сьогоднішній день діяльність Великого українського (руського) князя, підсумовуючи заявив:
«Ми не повинні забувати тих, хто ніс у народ національну ідею, будував церкви і школи, був непохитним у вірі, боронив рідний край від ворога. В особі К.-В. Острозького Україна має державного і політичного діяча європейського рівня, воєначальника, яким наша держава повинна гордитись» [153, с. 103].
Краще не скажеш. Я би тільки додав: ці слова стосуються усіх Великих Руських (Українських) князів славетної династії Галицьких-Острозьких.
4. Великі українці (XV — початок XVII століть)
Люди зрідка мене запитують про національність. Я завжди вважав себе українцем.
І надзвичайно щасливий, що у моїй метриці теж записано — українець! То записав батько 18 травня 1936 року у сільраді станції Дунаївці, несучи з мамою мене з пологового будинку.
Живучи та працюючи ввесь свідомий вік у безбожній державі, я до церкви прихилився душею тільки в Незалежній Україні. І, звичайно, розумію, що звертатися до Бога людина має тільки рідною мовою. Отож, моєю церквою є та — де розмовляють і відправляють службу українською мовою. Тобто — Православна церква. Така моя життєва позиція — була, є і буде! Що ж до великих українців — то першим назвемо Дмитра Вишневецького:
«Підвішений за ребро на гак у Царгороді і спокушуваний султаном на панування та почесті, Байда (так його прозвав вільний український люд. — В.Б.) демонструє найвищі козацькі чесноти — презирство до розкошів, куплених зрадою, і зневагу до тілесних мук та смерті»
