Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Що цікаво, оригінали цих документів Москва приховує досі. А українські примірники вона, звичайно, викрала і знищила під час окупації України в давні часи. Зазначимо також, що Переяславська угода та «Березневі статті» ніколи не затверджувалися Генеральною козацькою радою. Що давало змогу багатьом українським історикам стверджувати, що Переяславська угода була звичайним воєнним антипольським договором між Україною та Москвою. Цікаво те, що після Переяславської угоди Богдан Хмельницький продовжував шукати союзників у війні з Польщею. Так, у листі до султана Мегмеда IV у лютому місяці 1654 року він просив заступництва від Польщі. Султан дав згоду на підтримку кримським ханом Великого гетьмана. Уже в листі до хана 16 квітня Богдан Хмельницький писав: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської милості (хана). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього (домовленостей з Московською державою. — В.Б.) робити? Бо краще мати більше друзів…» [226, с. 103].
Пропоную щодо Переяславської угоди і договору з Москвою послухати дослідження шановного Валерія Шевчука:
«Отже, в Переяславі пакти не приймалися, а обговорювалися тільки їхні умови, відтак ніякого Переяславського договору не було, а чинність клятви гетьмана та старшини сягала тільки до кінця їхнього життя,.. через що згодом кожен новий гетьман приймав присягу й умови правління наново… їхню редакцію в 23 пунктах подано… (московському. — В.Б.) урядові 14 березня. Боярин Бутурлін лише вручив гетьману царську грамоту. Березневі пункти і вважаються Переяславськими статтями, хоч їх правильніше було б назвати Московськими, бо постановлялись вони у Москві. Цікаво те, що за життя Б. Хмельницького вони козакам не були відомі, більше того, як історичний автентичний, підписаний сторонами документ вони не збереглися, а тільки в копії (московській. — В.Б.) — вважається, що цей документ був знищений в часи Катерини II, як невигідний Росії…» [233, с. 74–75].
Богдан Хмельницький зрозумів, що він був ошуканий Москвою ще за життя — люто і підло. Підписавши «Московські березневі пункти», Московія насамперед вирішила свої проблеми з повернення втрачених земель, переданих кримським ханом за вказівкою Османського султана, в часи Смути та після неї. Згадаймо польське завоювання Смоленська (червень 1611 року) та Деулінське перемир’я 1618 року, коли Московія втратила всю так звану Західну Мещеру — землі між Смоленськом і Москвою, та Поляновський договір від 17 (27) травня 1634 року. Історію слід вивчати, як то кажуть, «з усіх боків». Ось умови Поляновського договору від 17 (27) травня 1634 року:
«1. Устанавливались «вечный мир» и забвение сторонами всего происшедшего между ними в период с 1604 по 1634 годы.
2. Король Речи Посполитой отрекался от прав на московский престол и обещал вернуть присланный ему в 1610 году избирательный акт московских бояр (помимо прочих, подписанный и патриархом Филаретом, отцом царя Михаила).
3. Владислав IV отказался от титула «царь Московский».
4. Царь Михаил Федорович исключал из своего титула слова «князь Смоленский и Черниговский», а также обязался не подписываться «государь всея Руси», чтобы не намекать тем самым на свои претензии в отношении некоторых земель Литвы.
5. Царь отказался от всяких прав и покушений на возвращение (завоювання. — В. Б.) Лифляндии, Эстляндии и Курляндии.
6. Царь (московский. — В.Б.) подтвердил права Речи Посполитой на Смоленск и Чернигов с их областями, а также на города Белая, Дорогобуж, Красный, Невель, Новгород-Северский, Рославль, Себеж, Стародуб, Трубчевск. Их жителям запрещалось уходить в… (Московию. — В.Б.), кроме лиц духовного и купеческого звания.
7. Московитам, в том числе купцам, запрещалось приезжать в Краков и Вильно, а литвинам и полякам в Москву, в остальных городах купечество обеих стран могло торговать свободно.
8. Обе стороны возвращали друг другу всех пленных без всякого выкупа.
9. Царь платил Речи Посполитой 20 тысяч рублей за город Серпейск, который остался за ним.
Статьи 10 и 11 касались ратификации условий договора и демаркации границ.
Кроме того, стороны составили секретный протокол к договору (ось звідкіля ростуть ноги таємних протоколів!!! — В.Б.), который подписали король Владислав и царь Михаил. Согласно ему, царская казна обязалась выплатить лично Владиславу 20 тысяч рублей венецианскими дукатами или голландскими гульденами. Это обстоятельство стороны ловко скрыли (приховувала тільки Московія. — В.Б.) в тексте договора, где сумма 20 тысяч рублей (без уточнения в какой валюте) была отнесена на другой счет, якобы за возвращение Серпейска. Видимо, в 9-й статье договора 20 тысяч рублей за Серпейск фигурировали только в русском тексте… [173, с. 606–607].
З цієї цитати можна зробити багато цікавих висновків. Та ми не будемо до цього вдаватись. Як бачимо, Богдан Хмельницький пішов на дуже ризикований крок. Певно, він багато чого не знав з історії московитів. Та незнання історії не звільняє від її наслідків. Московія кинула потужну козацьку силу і своє військо проти Литви та Польщі і вирішила всі свої проблеми.
«За первые семь месяцев войны московиты захватили все земли Литвы восточнее Днепра с 32 городами и замками (Белая, Витебск, Глубокое, Гомель, Горвель, Горы, Диена, Дорогобуж, Друя, Дубровно, Жлобин, Копысь, Кричев, Могилев, Мстиславль, Невель, Новый Быхов, Озерище, Орша, Полоцк, Пропойск, Речица, Рогачев, Рославль, Смоленск, Стрешин, Сураж, Усвят, Чаусы, Чашники, Чечерск, Шклов). Непокоренными в этом регионе остались лишь Динабург, Велиж и Старый Быхов.
Успех был огромный, царь Алексей Михайлович, его воеводы, ближние и думные бояре, патриарх Никон… торжествовали» [173, с. 692–693].
Ми бачимо справжню картину тогочасної Московії, а не ті «художні замальовки», які нам досі подають сучасні російські та українські історики. І це дуже скоро зрозумів наш український гетьман. Послухаємо Валерія Шевчука:
«Кульмінацією непорозуміння став мир, постановлений при посередництві польської союзниці Австрії, між Московією та Польщею у Вільні в серпні 1656 року. Це був один із тих ударів по Хмельницькому, які, зрештою, передчасно звели гетьмана в могилу… Сама Польща в цей час утрапила в ситуацію вельми складну і стала на межі національної катастрофи, в ній із 1655 року збройно гостював і майже підхилив під себе (завоював. — В.Б.) всю Польщу шведський король Карл-Густав, було здобуто польські столиці Краків і Варшаву… Але… на поміч прийшли австрійські війська — тоді-то й визрів план миру з Москвою, а жертовним козлом цієї згоди мала стати Україна. Козаки послали на Віленську комісію (де йшли мирні переговори. — В.Б.) своїх послів, але
