Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

Це сьогодні файне купання і смачний борщ на богом забутому хуторі, а завтра сюди можуть прийти більшовики й доведеться лізти болотами й гущавинами до наступного безпечного місця, можливо, відсиджуватися у схронах. Одна надія – червоним тепер не до них, німці ще он як б'ються, попереду Польща, а за відомостями, які мав оунівський провід, саме тут вермахт мусив дати вирішальний бій росіянам і нарешті зупинити їх.

«Скоріше б, господи, – щовечора гаряче молився Сорока, – таке файне безжурне життя було за тамтих німців, сиділи спокійно у великих селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, – сите й безжурне життя з самогоном та апетитними молодицями, так би й до віку».

Заради цього ситого й спокійного життя хитрий кременецький поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.

Яке існування, на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти.

А ОУН – організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й вчасно відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти дуже високо. Он уже він курінний – чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.

На веранді апетитно запахло борщем, Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн уже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинці стільця, й тихенько постукував дерев'яною ложкою по краю столу, вкритого вишиваною скатертиною. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки – за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували майже завжди.

Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу в миску, не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив'яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку – й не впаде. Це тобі борщ, а не якась кулага, його б змегелити одразу, та становище не дозволяє, і курінний почав непоспішливо сьорбати. Лишив навіть оденки й відсунув миску з жалем, та одразу забув про борщ, бо служниця принесла ще й таріль печені з картоплею.

Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю – бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згарду із срібних монет, яку хлопці поцупили під час чергової операції в якогось поляка, а не піддається, зиркає тільки звабливо, розпалюючи, – що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися й на золотий перстень.

Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка не клюне на золото?

Остаточно вирішивши для себе це питання, Сорока непомітно щипнув дівку за пишне стегно, а хазяїн, підморгнувши курінному, вже наливав по другій…

І треба ж…

Недарма кажуть: на кожну бочку меду обов'язково є ложка дьогтю. Так і цього безхмарного дня: тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив у боскеті, що тягнувся одразу під високою верандою, над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх саме сотника Мухи, не було жодного сумніву – в кого ще є такий капелюх з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху? А прибуття сотника не віщувало нічого радісного – Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.

– Що з вами, пане курінний? – злякався хазяїн. Сорока жив у нього менше місяця, й господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь важливе рішення, завше чомусь хапає радикуліт – чудова хвороба, коли нею вчасно й правильно користуватися.

Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль скоро мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.

– Нічого, – заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. – Напад радикуліту, є така хвороба, може, чули, прошу я вас.

«Так, – подумав мимоволі, – це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні, панські, якщо, звичайно, вони не дуже дошкулятимуть нам… Так, як зараз…»

– То, може, панові розтерти?..

– Лише кольнуло, – заспокоїв курінний, – і, може, минеться…

– Я накажу Зоні, вона нагріє піску. Ще, кажуть, допомагає гаряча праска.

Сорока подумав: коли сама Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй золотий перстень з червоним каменем. Згодився.

– Пісок треба насипати в маленький мішечок, – зауважив тільки. – Сподіваюсь, у пана знайдеться…

Хазяїн поладкав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з'явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.

Курінний подумав: правильно кажуть – з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім немало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий і сорочка мало не перепріла.

Нарешті сотник зняв капелюха, мабуть, до цього його спонукала пляшка, все ж якось незручно пити в капелюсі, – він налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров'я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.

– Радикуліт? – запитав іронічно.

– Хапає, – відповів Сорока.

– А ви випийте, друже курінний, воно завжди мусить допомогти.

– Хіба що, – Сорока непевно, наче долаючи біль, вихилив свою чарку й закусив печенею. Трохи охолола, під три чорти цього сотника, лишили тебе в селі за озером, ну й сиди сам, бо без поважних причин…

Наче упередивши думки курінного, Муха мовив;

– Є звістка, друже курінний… Хазяїн делікатно підвівся.

– Перепрошую, панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…

Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха акуратно згорнутий папірець.

– Гріпс, друже курінний.

Сорока знову схопився за поперек. Гріпс – це погано. Гріпс ніколи не приносить нічого відрадного. Скандзюбився на стільці й наказав:

– Поклич Юрка, сотнику, адже