Характерник - Дмитро Чорнота

Отаман показав рукою на куток, де знаходилась і інша зброя. Лесь з Северином склали поряд свої шаблі та пістолі. Одного запоясного ножа, Паливода все ж вирішив залишити при собі. Про всяк випадок.

- Гей, Кириле, - гукнув отаман коли гості всілись по ліву руку навпроти двох інших козаків.

За секунду у дверях з’явився вже знайомий молодий козак.

- Освіжи нам стола трохи. Гості, все-таки, здалеку прибули. І дві чарки подай. Тільки чарки в першу чергу.

Джура мовчки кивнув. За мить чарки вже стояли на столі і отаман їх наповнював.

- Давайте за здоров’я вип’ємо, а далі познайомимось, - розпоряджався далі Колокольников.

Четверо мовчки випили. Чарка перед Лесем залишилась повною.

- Не п’єш?

- Ні.

- Бо?

- Ще рано. Не хочу.

Дивно, але ніхто не почав з того жартувати чи вмовляти. Отаман лиш знизав плечима: ні то й ні.

- Отож, мене звати Сергій Колокольников. Я отаман цього славного загону донських козаків. А це мої помічники: Андрій Соколовський, - показав отаман та того, що сидів до нього ближче, - та Микола Пірнач.

- Мене звуть Северин Паливода, а це мій джура Лесь, - відрекомендувався в свою чергу Северин. – Прибули ми з Запорожської Січі з завданням від кошового. Не буду приховувати, що маю в цьому візиті і власну зацікавленість.

- Послухайте, хлопці, - підняв долоню Колокольников. – Останні кілька днів були важкі. Всі в турботах. А сьогодні ми вже чимало випили. Ви теж з дороги. Тож нумо закінчімо цей день не у справах. Вип’ємо, побалакаємо. А завтра будемо по ділу говорити. Згода?

Запорожці погодились.

Лесь сидів не довго. Він попоїв і попросився піти. Отаман покликав свого джуру і наказав забезпечити гостя всім необхідним. Той кивнув і хлопці пішли. Лесеві було незатишно і навіть трохи страшно. Та він вирішив для себе, що потрібно звикати до подібних ситуацій. Адже попереду все життя, а воно зараз дуже неспокійне. Тож, попри страх, Лесь впевнено йшов за Кирилом, лиш пильнував все навколо і був напоготові. Це все, чим він міг себе зараз убезпечити. Джура привів його до одного будинку, що був зовсім неподалік від того, в якому вони щойно були. Там його передали якійсь жінці, що, судячи з усього, була господинею дому. Вона не проявляла жодних емоцій відносно появи гостя. Лиш провела до кімнати, де було вже застелене ліжко.

Цими днями Лесь дуже стомився. І не стільки фізично через довгу дорогу, скільки морально через купу виснажливих пригод, що звалились на нього цими днями. Перед сном ще хотів трохи обдумати ситуацію, що склалась. Як краще поводитись, чого можна чекати і таке інше, але щойно голова доторкнулась до подушки, хлопець заснув.

Северин залишився з новими знайомими довше. Він не хотів відпускати Леся самого, але мав залишитись. Щось його насторожувало в цій станиці. Козаки боялись свого отамана як вогню. Ніхто не хотів навіть заходити до нього в дім. Козак, почувши питання-докір, одразу ставав білим як стіна. Северин це бачив і відчував навколо. Проте з гостями поведінка дуже розважлива та розумна. Ніщо не передвіщало біди. Надто спокійно і гречно їх зустріли. Ще з голови Паливоди не йшли слова Колокольникова: «Я бачу, що це запорожці та ще й не прості». Він відчуває, що вони з галдовників. Значить, і сам він такий. Дуже підозріло.

Отож, Паливода пив та закусував з ними не одну годину, намагаючись зрозуміти або відчути ситуацію.

Лесеві снився сон. Він був конем, що мчить рівним вранішнім прохолодним степом. Він був легким, сильним та вільним. Земля під ногами була рівна, тверда та вкрита густою короткою травою. Роса злітала з трави від його стрімкого бігу. Чудове видовище і чудове відчуття. Він біг дуже швидко не відчуваючи втоми. Дихання було лиш злегка прискорене. Свіже вранішнє повітря легко напувало його легені. Аж раптом земля почала віддалятись від нього. Він зрозумів, що то не земля віддаляється від нього, а він від землі. І то не весь. Його шия стрімко виросла до неймовірної довжини. Лесь побачив себе з боку. Він перетворився на дивну тварину на чотирьох худих ногах, великим тілом та непропорційно довгою шиєю. Шерсть на ньому була жовта з чорними плямами. Лесь озирнувся. До нього наближалися якісь тварини. Вони були схожі на котів, але набагато більші. Деякі з них мали пишні гриви навколо голови. Ті тварини були всюди навколо і коло те постійно звужувалось. Хлопець відчував, що не в силах звідти вибратись.

- Але вибиратись потрібно. Ситуація непроста, та вибиратись треба, - Лесь повернув голову і побачив Северина, що сидів на жовтому піску і курив люльку.

Лесь відкрив очі. Паливода сидів на лаві поруч з ліжком.

- Мені таке дивне снилося. Якісь неіснуючі тварини. Я був найкумеднішою з них.

- Кажуть, ті тварини справді існують. В деяких далеких землях.

- От би побувати там.

- Так, - Северин встав, підійшов до ліжка, нахилився і подивився Лесеві прямо в очі, - але зараз нам потрібно тікати звідси. Твій сон правдивий. Ми в великій халепі.  

Хлопець підвівся і сів на ліжку.

- Яка ще халепа? Все ж було доволі дружньо і привітно. Я нічого не помітив.