Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни - Дар'я Бура

5 лютого 2018 року

На Донецькому напрямку ворог застосував важкі 120-мм міномети по позиціях ЗСУ неподалік Камянки і Новотроїцького. Про це повідомляє пресцентр штабу АТО.

6 лютого 2018 року

На Донецькому напрямку бойовики активізувалися на Приазов’ї. У районі Широкиного вони випустили п’ятнадцять мін калібру 120-мм по українських оборонних укріпленнях. Зі 120-мм мінометів, зенітної установки та великокаліберних кулеметів бойовики вели вогонь по захисниках Троїцького.

Про це повідомляє пресцентр штабу АТО.

7 лютого 2018 року

Зведення новин

З початку лютого бойовики незаконних збройних формувань стали агресивніше поводитися з місцевими мешканцями та збільшили кількість провокаційних обстрілів.

Про це повідомляє пресцентр штабу АТО.

Впродовж дня бойовики прицільно стріляли з мінометів і танкового озброєння по українських позиціях, один військовий отримав поранення. Про це повідомляє пресцентр штабу АТО

8 лютого 2018 року

Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

АНАСТАСІЯ МУХІНА (1947 р. н.), цивільна, мешканка м. Луганськ

Як окупанти стояли в університетському гуртожитку Луганська й була комендантська година, то ми з сусідкою писали від руки записки й розклеювали по під’їздах, біля магазинів. Ми хотіли, щоб люди знали правду: хто насправді знищує наше місто. Як перший російський конвой зайшов у місто, то вони зайшли нібито привезти «гуманітарну допомогу» — якісь продукти, речі першої необхідності. А насправді ж вони потім тими машинами вивозили техніку із заводу, який виготовляв двигуни для вертольотів і літаків, з 100-го заводу установку вирощування штучних кристалів. Вивезли також усю документацію з Луганського тепловозобудівного заводу. Ви розумієте, так? Якби Росія дійсно хотіла створити тут «процвітаючу республіку», вона б того звідси не вивозила. А вони просто розкрадали, а місцеві в більшості були зачаровані тими продуктовими наборами, які вони привезли «на відчепись».

Ще у 2014 році оця моя подруга перебралася на підконтрольну Україні територію, а я лишилася в Луганську. Я не могла поїхати, бо доглядала за кількома хворими родичами. До речі, один із них, мій брат — двічі інфарктник та інвалід першої групи, якось зник зі зв’язку: його тоді вигнали «ополченці» з дому й жили довгий час в його квартирі, а через два місяці повернули й він вийшов на зв’язок зі мною. Правда, уже без машини — її забрали бойовики.

Майже рік я прожила в Луганську, спостерігаючи за цим безладом. І нарешті, у 2015-му, я вийшла на зв’язок з українськими військовими: це відбулося в одному з міст, яке раніше звільнили наші сили. Я сама їм запропонувала свою допомогу, переконувала, що я в силах працювати разом із ними. Казала, що пропаганда тут страшна проросійська, і Україна не може мовчати. А вони мене питають: «а що має робити?». Я ж їм — «Та хоч інформаційно працювати в тилу ворога. Дайте мені листівки! Вони мені потрібні!». Розповіла, як клеїла від руки написані проукраїнські аркушики й просила, щоб вони допомогли мені з надрукованими, кольоровими, які б я продовжила розклеювати містом. А наступної нашої зустрічі вони вже передали мені пачку листівок і жовто-блакитні стрічки. І так з 2015 року я вже розклеювала не саморобні листівки, а друковані. Ті листівки згодом не раз з’явилися в соцмережах і ЗМІ. Думаю, я працювала не даремно.

Я кожного разу сама їхала на нашу територію, забирала нові листівки й поверталася в Луганськ, щоб розклеювати їх містом. Водночас і стрічки розвішувала. «Луганськ — це Україна», «Донбас — це Україна», «Схід і Захід разом», «Донбасс, вставай, Россия тебя предала», «Нет людей, которые могут вам помочь. Вот телефоны, которые вам помогут...» — отакого характеру були ті листівки. А, ще ж були проти Путіна, пам’ятаю, проти Плотницького. Писала, мовляв, російський «гумконвой» приїхав і можна приходити в центри соцзахисту районів міста й отримувати допомогу, та ще й по тисячі рублів. Звісно, люди приходили й нічого не отримували. І були зовсім невеличкі листівки — вони саме бойовикам адресувалися: «Повернись додому» — бойовики дійсно могли подзвонити по вказаному номеру, покаятися, і їм це, так би мовити, зарахується. Досі ж існує ця програма від СБУ «Повернись додому», саме для ексбойовиків «ЛДНР». Про мої листівки бойовики не знали: я розклеювала їх вкрай обережно, не поспішала, продумувала маршрут по всіх районах міста, виважувала кожен крок. І ці листівки, які я клеїла, фотографувала на телефон і передавала при зустрічі на українські території своїм побратимам разом з іншою важливою інформацією про бойовиків у Луганську.

Ту мить, як вони мене схопили... про таке пам’ятатиму стільки, скільки буду жити. Вранці 8 лютого 2018-го я поспілкувалася з нашими військовими: домовилися, що 10 лютого нам треба зустрітися. Після дзвінка я пішла ще за так званою пенсією у 2 тисячі рублів. Захопила зі собою кілька листівок, думала «ай, та розклею ще». Але я припустилася величезної помилки, якої ніколи не дозволяла собі раніше: я вперше розклеїла їх навпроти вікон. І от я причіпила ту листівочку, сфотографувала й пішла собі далі. А за кілька метрів від того місця мене почали гукати. Молодий хлопець на прізвище Калашніков підбіг до мене й сказав, що я затримана. А тоді він подзвонив комусь і до нього приєдналися інші сепаратисти й одразу забрали документи. Мене повезли в мою квартиру — вони знали цей район і по документах зорієнтувалися, куди їхати. Помешкання одразу обшукали, 10 людей, і забрали багато речей, зокрема й ключі від неї. А тоді подзвонили в «ОБОП» (рос. отдел по борьбе с организованной преступностью. — Авт.). Чому «ОБОП»? Бо на листівках заклики проти країни-окупанта та ОРДЛО, і вибухівка. Я в суді сказала, що я її знайшла біля дверей своєї квартири. Ну й вона була в тому стані, що не могла вибухнути. Всю ніч мене допитували, і наступну добу також. А тоді повезли до моєї квартири знову й допитували ще й там. Погрожували повісити мене на дверях, якщо я не здам своїх «начальників»: це були четверо людей зі зброєю. І підвісили б певно, але їм подзвонили, щось сказали, і вони стишили агресію, але продовжили допит. У квартирі після них — наче цунамі пройшло. Ввечері, після чергового допиту в «ОБОП», мене повезли до слідчого й тоді кинули до «КПЗ» Ленінського району міста. А через три дні був суд і мене арештували на 2 місяці у в’язниці. І кожні 2 місяці