Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

Якщо подальше моє писання видасться тобі надто нудним, то нарікай на садибу, де від Егіала, вельми хазяйновитого батька сімейства (він тепер є власником тієї посілості), я дізнався, що пересаджувати можна й старі дерева. Цього навчитися необхідно нам, людям похилого віку, адже кожен із нас садить оливи для когось іншого. А я бачив, як він восени пересаджував трирічні і навіть чотирирічні дерева, щоб мати з них кращі плоди. Тож і тебе втішатиме тінню дерево, хоча

Звільна росте воно й кроною тільки нащадків окриє ,

як мовить наш Вергілій, який дбав не так про те, щоб сказати якнайправдивіше, як про те, щоб звучало якнайпригожіше, і не так хлібороба хотів повчати, як розважати читача. Оминаючи все інше, наведу хоча б таку його думку, бо так і кортить мені вже нині вказати на її хибність:

Садять боби навесні, й тебе, медоносний буркуне,

Скиба приймає пухка навесні. З кожним роком так само

Й просо турботи чекає від нас...

Чи в одну пору засівають ті рослини, тобто чи їх посів пов'язаний саме з весною, суди ось по чому. Пишу тобі цього листа у червні, що вже хилиться до липня; в одну й ту ж днину я бачив і тих, що збирали боби, й тих, що сіяли просо.

Але повернусь до олив. Я спостерігав два способи їх пересадження. Стовбури великих дерев, обрізавши перед тим галузки, щоб не були довшими від стопи, він переносив разом із кореневищем, але коріння обтинав, залишаючи сам вузол, з якого вони звисають. Потім, змочивши його гноєм, устромляв стовбур у яму, а далі не тільки засипав землею, але й щільно її втоптував. Запевняв, що немає нічого важливішого від того - як він сам називав - утоптування, бо воно закриває дорогу і холоду, й вітру. А ще ж дерево менше розхитується, і молоді корінчики, хапаючись землі, можуть витягуватися; а хоч трохи воно б хитнулося - тут же й пообривалися б ті, мовби воскові, неспроможні втриматися корінці. І ще одне: перше, ніж засипати землею основу дерева, він подекуди зіскрібає кору, бо з тієї деревини, яка оголена, проростає, за його словами, нове коріння. З землі стовбур не повинен виступати більше, ніж на три або чотири стопи.

Тоді він одразу вкриється з самого низу зеленню, і більша його частина не буде, як у старих олив, сухою та покрученою. Другий спосіб садження такий. Він брав міцні, але ще не згрубілої кори галузки, які бувають у молодих дерев, і садив їх у такий же спосіб. Ті ростуть дещо повільніше, зате, пішовши із саджанця, вони не бувають ні хирлявими, ні вузлуватими. А ще я бачив, як він пересаджував багаторічну виноградну лозу. її треба якомога краще очистити від найдрібніших пагінців, а тоді в усю довжину розіслати по землі, щоб вона коренилася із самого стебла. Я бачив лози, що були посаджені не тільки в лютому, а й наприкінці березня: вони тримаються і пнуться по сусідніх в'язах. Усі ті, сказати, високостовбурні дерева потребують, за словами нашого господаря, підживлення з підземних водоймищ; якщо та волога допоможе їм, значить, дощ - у наших руках.

Але більше не повчатиму, щоб не зробити тебе моїм суперником, як мене зробив своїм суперником Егіал.

Бувай здоров!

ЛИСТ LXXXVII

Сенека вітає свого Луцілія!

Я побачив уламки свого судна ще перед тим, аніж ступив на нього. Не описуватиму тут, як це сталося, щоб ти й цього не зарахував до стоїчних парадоксів. А що жоден із них не є ні хибний, ані такий дивний, як то видається на перший погляд, я доведу тобі, якщо захочеш, та й навіть тоді, якщо не захочеш. В усякому разі, завдяки тій подорожі я побачив, як ми пообростали всілякою зайвиною і як легко з власної волі ми могли б обійтись без багатьох речей, відсутності яких навіть не помічаємо, коли позбулися їх з необхідності.

Так ось із кількома рабами (більше й не вміститься на возі), без жодних речей, окрім тих, що на нас, ми з Максімом(1) проводимо вже другий день у найвищому блаженстві. Сінник на землі, я - на сіннику. Із двох плащів один править мені простиралом, другий - ковдрою. Сніданок такий, що його вже не зробиш скромнішим, бо й готовий за якусь там годинку; не обходиться без сушених фіг та без воскових табличок(2). Фіги, якщо є хліб, я вживаю замість присмаки, якщо нема - замість хліба. Кожен будень вони роблять мені новим роком, я ж роблю його сприятливим і щасливим своїми добрими помислами й піднесеністю духу, а він лише тоді сягає найвищого злету, коли, відкинувши все чуже, знаходить спокій завдяки тому, що нічого не боїться, а багатство - завдяки тому, що нічого не жадає. Віз, яким їду,- звичайний, селянський. Мули спроквола шкандибають, і лише тим шкандибанням засвідчують, що ще живі. Погонич ступає босоніж, але не через спеку. Роблю над собою зусилля, аби повірити, що я охоче б видавав себе за власника того воза - все ще (яке безглуздя!) соромлюсь того, що правильне. Тільки-но зустрінеться нам якийсь багатший, з супроводом, повіз - тут же червонію. Ось тобі й доказ: те, що вітаю, що схвалюю, ще не має в моїй душі сталого, несхитного осідку. Хто паленіє від сорому, їдучи у простому возі, той хизуватиметься пишною колісницею. Мої успіхи, як бачиш, незначні: ще й досі соромлюся прилюдно вдовольнятись малим. Усе ще непокоюся думкою переїжджих. А треба ж на повний голос висловитися всупереч погляду, що його дотримується весь людський рід: «Божеволієте, хибите, захоплюєтеся зайвим і нікого не оцінюєте згідно його вартості! Коли ж ідеться про майно, то тут ви найдоскіпливіші рахівники - все обміркуєте зокрема: кому позичити гроші, кому зробити послугу (бо й це записуєте до видатків); у того - розважаєте - великі посілості, але й борги не менші; гарний у нього дім, але вибуду-ваний чужим коштом; ніхто так скоро не придбає добірної челяді, але ж при тому не сплачує боргів, а якщо і поквитається з вірителями, то сам залишиться без шеляга. Чому ж то в усіх інших вправах ви не доскіпуєтесь, не вивідуєте, чого варта людина сама по собі?» Ти вважаєш когось багачем через те, що навіть у дорогу бере з собою золотий посуд, через те, що має орні землі в усіх