Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Слід зазначити, що ст. 42 Конституції України у змісті своїх положень частково враховує суперечливість і динаміку приватних і публічних інтересів, що виникають з приводу підприємницької діяльності, і тому поряд з фіксацією самого права на підприємницьку діяльність включено застереження, що сферою реалізації права є тільки ті види діяльності, що не є забороненими законом. Слід зазначити, що законодавець указав і на засоби обмеження — пряму заборону шляхом відсилання до поточного законодавства, що не враховує інших господарсько-правових засобів державного регулювання підприємницької діяльності, наприклад ліцензування. Важливо звернути увагу на те, що в цьому випадку Конституція України не вказує на зміст тих чи інших інтересів, для забезпечення яких законодавчо можуть бути застосовані ці заборони. Слід також зазначити, що відсутність посилання в Конституції України на можливість обмежень підприємницької діяльності в поточному законодавстві саме на підставі тих чи інших публічних інтересів призводить до колізії з положенням ст. 64 Конституції України щодо того, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією, якими є, зокрема, введення в країні воєнного або надзвичайного стану, тобто конкретні правові режими, можливість введення яких прямо передбачена в тексті Конституції.
Слід також зазначити, що наявність простого застереження у тексті Конституції на можливість заборонити право на підприємницьку діяльність без посилання на визначений публічний інтерес, захист якого має бути підставою для таких заборон, практично призводить до можливості безконтрольного обмеження поточним законодавством наданого Конституцією України такого права, що не є допустимим.
Частина 2 цієї статті містить інший за юридичною технікою засіб обмежень — обмеження за колом осіб. Так, «підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом». У цьому випадку Конституція України вказує на засіб обмеження права на підприємницьку діяльність через суб’єктний склад правовідносин, конкретний зміст якого визначається також шляхом відсилання до поточного законодавства.
У частині 3 ст. 42 Конституції України публічний інтерес, щодо забезпечення якого держава застосовує заборону на окремі види поведінки з боку підприємців, зумовлений необхідністю підтримання економічної конкуренції як системного чинника функціонування ринкової економіки. Слід звернути увагу, що в цій частині ст. 42 Конституції України заборона сформульована у вигляді прямої вказівки на перелік родових складів економічних, господарських правопорушень — зловживання монопольним становищем на ринку; неправомірне обмеження конкуренції; недобросовісна конкуренція. Фактично ця норма також відсилає до поточного конкурентного законодавства, яке містить вичерпний перелік відповідних правопорушень. Слід звернути увагу на те, що Конституція України не забороняє монопольне становище підприємця на внутрішньому ринку як таке. Це особливо важливо в умовах міжнародної глобальної економічної конкуренції, особливо в умовах членства України у Світовій організації торгівлі. Держава забороняє саме зловживання монопольним становищем, яке й утворює склад правопорушення. Однак види і межі монополії, що відмежовують правомірну монополію від забороненої, згідно із ст. 42 Конституції України, визначаються законом.
Наступним публічним інтересом, що є чинником публічно- правового регулювання підприємницької діяльності, є права споживачів на якість і безпеку товарів та послуг, що виробляються та видаються підприємцями. У частині 4 цієї статті Конституції України держава фіксує свій обов’язок захищати права споживачів шляхом контролю за якістю та безпекою продукції усіх видів послуг і робіт.
Думається, з точки зору послідовності застосування інструментів законодавчої техніки законодавцю в цьому випадку також було б доцільно вказати на правові наслідки завдання шкоди споживачам та зробити відсилання до спеціального поточного законодавства.
Слід зазначити, що складність змісту економічних відносин, їх регулювання з боку держави та їх правового регулювання вимагає застосування багатьох інших обмежень та заборон у підприємницькій діяльності. Ці обмеження, як правило, не пов’язані із забороною окремих видів діяльності, або визначенням сфери державної монополії чи забороною окремим особам займатися підприємництвом, або станом економічної конкуренції, або правами споживачів. Вони в першу чергу пов’язані з можливістю реалізації свободи договору, а саме через встановлення обмежень на укладання певних угод, звуження сфери диспозитивності у визначенні тих чи інших договірних умов, наприклад платіжних, цінових умов забезпечення зобов’язань тощо.
Саме в цій сфері реалізується більшість інструментів державного регулювання економіки і саме вони об’єктивно обмежують в тій чи іншій частині право на підприємницьку діяльність. Але саме державне регулювання господарських відносин як невід’ємна складова ринкових відносин та правового господарського порядку не отримало свого власного конституційно-правового забезпечення, чим фактично утворюється прогалина в конституційно- правовому регулюванні економічних відносин як таких.
Стаття 43.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Право на працю є визначальним для групи конституційних соціально-економічних прав, серед яких — право на відпочинок, право на страйк з метою захисту трудових прав.
Україна обрала сучасну форму реалізації права на працю, за якою принциповим положенням є не гарантоване надання роботи та забезпечення повної зайнятості, як це було закріплено в Конституції Української РСР 1978 р., а право на вільний вибір праці, тобто свобода праці. Свобода праці більшою мірою відповідає міжнародним стандартам та найпоширенішій зарубіжній практиці в реалізації конституційного права на працю. Так, у ст. 23 Загальної декларації прав людини 1948 р. закріплено право на працю, на вільний вибір місця роботи, на справедливі та сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Право на працю, згідно із ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., включає право кожної людини на отримання можливості заробляти собі
