Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Петлюра із трибуни страхав делегатів німцями, мовляв, це найбільша загроза для «нашої Батьківщини», і закликав захищати гнобительку-Росію, замість того, щоб сказати: «Вояки-українці, повертайсь додому, творіть українське військо і бороніть рідну землю».

Промовляв і Винниченко. І цей майстер провінційного блудослів'я зазивав взяти під захист Росію, яка вже хиталася і мала ось-ось луснути. Але найбільше оплесків зібрали не промосковські діячі, а невідомий юнак, що палко закликав творити Українську державу. Зал буквально здригнувся від овації і криків підтримки:

— Правильно! Своє будемо боронити!

Але тут на сцену вискочив Петлюра. Намагаючись заспокоїти зал, він переконував, що виступ його попередника «шкідливий», що треба дотримуватися «солідарності з пролетаріатом російським». Майбутнє ж України промовець малював «у тісній федерації з демократичною Росією» [1, с. 210], тобто під її началом, під її палицею.

З'їзд у Бердичеві завершив роботу 10 жовтня, постановивши творити українські військові ради на всіх рівнях — у гарнізонах, ротах, полках, корпусах, арміях, фронтах…

Авраменко і Терпило верталися до Житомира повні вражень. У школі одразу скликали збори. З великою увагою слухали юнкери своїх посланців. «Найбільше враження» справила емоційна розповідь Терпила про виступ делегата-самостійника. «Майже всі гаряче пройнялись ідеєю боротьби за свою незалежність, — згадував Никифор Авраменко. — Несподіванкою було освічення юнкера Іосона Цимболяндсберга про його солідарність і готовність боротись за незалежність України. Він був естонцем» [1, с. 211].

За кілька днів Зелений уже їхав до Києва на Третій з'їзд українських військовиків, що мав розпочати роботу 20 жовтня… Невідомо, коли і як вчився Данило і чи закінчив школу прапорщиків. Швидше за все, таки здобув він перший офіцерський чин. Принаймні Олександр Вишнівський називав його «молодшим старшиною військового часу російської армії» [12, с. 20].

Події повністю захопили Терпила — Київ, Петроград, Житомир, Бердичів, Петлюра, Винниченко, Грушевський, Міхновський… Додому не поспішав. А що там робити — знову столярувати?..

До Трипілля Зелений повернувся аж навесні 1918 року — на військовому возі, запряженому двійкою коней. Був у шинелі без погонів, на шапці — червона бинда. Це був виклик, адже Центральна Рада, для якої червоний колір був наче рідний, безславно закінчила своєї існування. Зіпхнув її гетьман Скоропадський, противник соціалізму і червоного кольору — символу революційної анархії та більшовицької сваволі.

Павло Скоропадський отримав плачевний спадок від попередньої влади. Попри скрутне становище та зневіру, яка охопила народ, гетьман намагався відродити українську державність. Прийшовши до влади, він одразу звернувся до українців із закликом будувати Україну разом. А ті відмовились, бо Скоропадський, бачте, неприхильно ставиться до соціалізму. Недовіряли гетьману і селяни, бо він був панського роду. Вони побоювалися, що з ним повернуться й поміщики. А гетьман не любив революціонерів-ворохобників. Саме таким і був Данило Терпило, чоловік незалежний, сміливий, зухвалий, фізично сильний та ще й лівих поглядів. Такі люди законів не визнають, самі їх творять!..

Тож із батьком рубав ліс у Гощеві під Таценками, хоч і було це заборонено, — а як столярувати без дерева?! Переховував зброю, хоч і це закон забороняв. Не шанував приписів Державної варти. Звичайно, налаштував її проти себе. І знову потрапив під нагляд — як колись за царизму. Вулицями рідного містечка вдень ходити стало небезпечно — могли і схопити. Тому ховався на полях під копами. Додому приходив у сутінках — треба ж було батькам допомогти по господарству. Часом і підночовував у товаришів. Якось до одного з них у двір влетіла гетьманська варта. Терпило ледь встиг заскочити до клуні. «Учепився за бантину і висів так. Поліцаї все перерили і не вірять — бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого, і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав», — так розповідав племінник дядька, в якого обідав Данило [29, с. 17].

Зелений почав гуртувати спільників. Однодумців виявилося чимало. З ними і вів він таємні розмови… До першого повстанського відділу увійшли три брати (Грицько, Гордій і Панас) та шестеро друзів. До лісу подалися під враженням вісток про звенигородське повстання. У жовтні біля Зеленого вже було 170–180 хлопців. Нападали на варту, поміщиків, що повернулися до своїх маєтків, на невеличкі загони німців.

Отаманом Данило став не тільки тому, що був грамотний і словом умів запрягати, а й тому, що був хоробрий і сильний — хоч і середнього зросту, але кремезний, жилавий. «Як здоровкався, та руку кому здавить — не витримували… Відчайдушний, нікого не боявся» [29, с. 16].

Український старшина Микола Капустянський додавав: «Палкий, неврівноважений…» [28, с. 78]. Доповнював портрет і дослідник Матвій Стахів. «…В нього було почуття старої козацької лицарськости, помішане з відгуками старого гайдамацтва», — писав він. Звичайно, така людина у час революції сидіти склавши руки не збиралася.

У листопаді 1918 р. Україну разом з першим снігом вкрила тривога — ліві українські партії закінчували приготування до повстання проти гетьмана та союзників-німців, які навесні допомогли вигнати з України московських більшовиків.

Для Державної варти роботи додавалося з кожним днем — скрізь плелися інтриги проти гетьмана. Мереживо змов снували не лише українці, а й росіяни, що прагнули завалити Українську Державу і відновити Російську імперію в її старих кордонах.

Якось начальник трипільської варти Барковський вирішив провести профілактичну роботу з Терпилом, бо бачив, що «він чимось не тим займається: то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить». Погукав його, мовляв, прийди, справа є. Той через людей відповів:

— Добре, ждіть, прийду.

«А сам зібрав хлопців — братів своїх та товаришів давніших — і прийшов. Побив гетьманців, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Вбитих потопив у річці Красній…» [29, с. 17]. Начальник варти втік до Києва.

Владу