Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
«Що було на душі у Зеленого по дорозі до Галичини, не знаю, — писав Марко Шляховий, — але той ентузіазм, який в його був, ідучи на Київ… вже зник… він уже не міг… так весело балакати зі своїм товариством, як він балакав і шуткував раніш, а через те і в козацтва… руки теж опустились. Інтелігентної сили в його тоді було дуже замало… а та частина козацтва, яка вже була в Галичині в часи Австрійської війни, представила собі картину колишню і засумувала, а та частина козацтва, яка зовсім не воювала і в далеку подорож з дому не ходила, затоскувала по домівці, а ще гірше по куті, бо це якраз було тоді, коли в українських селах дуже солодку кутю їдять. Все це вищезазначене зробило дивізію отамана Зеленого не зовсім боєздатною. Без всяких санкцій вищої військової влади, вже з-під Львова, сів [Зелений] у ті ж самі вагони і, неначе прокравшийся злодій, трохи вже з большовицьким нахилом у душі, як сам, так і все козацтво, вирушив до своєї столиці — м. Трипілля. Командування же отамана Коновальця цим «анархистичним» виступом Зеленого було страшенно обурене, а тут вдобавок ще й на Київському фронті проти большовиків справа теж була не гаразд» [58, с. 24]. До слова, червоним москалям Головний отаман війни не спішив оголошувати, хоч про це просив весь час командувач Лівобережного фронту Петро Болбочан, який мусив відступати, оскільки не було наказу застосувати зброю. Мабуть, Головний отаман сподівався на переговорах переконати «єдинокровних братів» отямитися і не грабувати України…
Петлюрі не сподобалося, що Зелений повернувся з Галичини. Відповідь його була дуже сердита: «Позаяк Окрема Дніпровська дівізія в більшости розбіглась і відмовилась їхати на Галицький фронт, наказую: Дівізію лічити розформованою, за винятком першого Дніпровського полку, Гарматної бригади та Червоного кінного куріня. Цім частинам існувати під назвою: Дніпровський окремий полк, Дніпровська окрема гарматна бригада, Червоний Дніпровський курінь. Полк та гарматну бригаду лічити в складі військ Галичини, Червоний Дніпровський курінь приєднується до Осадного Корпусу.
Гроші і все майно по описам передати Осадному Корпусу, котрому негайно вислати охорону всього цього майна.
З решти людей дівізії сформувати сводний курінь під керуванням Військового старшини Леонтовича, котрому поступить в роспорядження Командіра Осадного Корпусу.
Командіру Осадного Корпусу призначити слідство для вияснення причин розпаду дивізії й притягнення до судової відповідальності винних.
Начальнику дівізії отаману Зеленому і його помішнику отаману Данченко здати всю відчітність і майно Командіру Осадного Корпусу і знаходиться при штабі цього корпусу до скінчення здачи і слідства.
Головний Отаман Петлюра. Начальник Генерального Штабу Отаман Осецький. З оригіналом згідно: Начальник Загальної Управи сотник Введенський» [63].
Зелений цього наказу не виконав. Якби виконав, то напевно потрапив би до рук швидкого на розстріл сотника Юліана Чайківського. А судити отамана мали за «військовий злочин» у військовий час. Сумніватись не доводиться: розстріляли б ні за цапову душу — на радість москалям та оточенню Петлюри. Трипільці не мали іншого вибору, як залишити Республіканське військо. Але, перед тим як вирушити додому, Зелений грюкнув дверима — забрав у Святошині військові склади. Вже зі свого «удільного князівства», із Трипілля, «князь Данило» прислав Коновальцеві «ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ» [35, с. 308].
Коновалець кілька разів по телефону говорив з командиром уже ніби розпущеної Дніпровської дивізії, вмовляв його схаменутися. Посилав парламентарів, пояснював, у якому катастрофічному становищі опинилася Українська Народна Республіка, «просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці…» [35, с. 308].
От тобі і маєш — суворий командир Осадного корпусу «молив». Взагалі дивними виглядають прохання повернутися на неминучу смерть. Звичайно, умовляння не допомогли — Коновалець не мав довіри серед трипільців, як і Петлюра, який і заварив всю цю кашу 19 грудня.
Покинули військо УНР й інші селянські загони — на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася вп'ятеро. Це ж треба так керувати!
Невдоволення політикою Директорії яскраво проявилося на селянських з'їздах. Один з них відбувся в с. Григорівці, інший — Київський повітовий селянсько-козацький з'їзд — у Трипіллі. На обох селяни виливали свою образу на Петлюру та інших діячів Директорії. З'їзди постановили не визнавати такої влади. Невдоволення набирало грізних форм. Готувалася до збройного конфлікту і Директорія. Обидві сторони хоч і не хотіли проливати братньої крові, та готові були до цього.
Експедиція Думіна
22 січня 1919 року, коли в Києві урочисто проголошували злуку західних українських земель з Українською Народною Республікою, з Києва на Трипілля вирушили Січові стрільці — втихомирювати братів-наддніпрянців.
Каральний загін Осипа Думіна у своєму складі мав дві сотні 1-го пішого полку Осадного корпусу та піший двосотенний курінь того ж корпусу під командою отамана Голуба — разом 850 багнетів і 190 кінних. На озброєнні було й 8 легких гармат та 8 кулеметів.
«Давній стрілецький старшина» Осип Думін не бажав битися із братами, але мусив виконати наказ обеззброїти Трипілля і навколишні села, що готувалися до повстання проти Директорії [37, с. 178].
Командир 2-го полку Січових стрільців Василь Кучабський твердив, що цю веремію викликали більшовики, які перебували у Дніпровській дивізії, зокрема вказував на начальника штабу отамана Зеленого Н. Трав'янка, «переконаного більшовика», члена «комячєйкі» Шевченка та Антона Драгомирецького, члена Центральної Ради, прихильника комуністичних ідей.
Не хотів битися з українцями й
