Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун

далі він переконував своїх звиклих до перемог танкістів будь що взяти місто, бо тоді відкриється пряма дорога на Москву, яка теж обов'язково буде взята, якщо швидко оволодіти Тулою. Мовляв, лише таким шляхом буде усунена небезпека для Німеччини. А там і війна закінчиться, можна буде роз'їжджатися по домівках.

Тулу штурмували. Та штурм був відбитий. Місто вистояло, а Гудеріана Гітлер зняв із посади й відправив на пенсію. Така ж доля спіткала головнокомандуючого групою армій «Центр» генерал-фельдмаршала фон Бока, танкіста генерала армії Гепнера та багатьох інших воєначальників за поразки, яких завдала їм Червона Армія в грудні, відігнавши окупантів далеко від Москви й визволивши велику територію.

У своїй книзі «Записки солдата» Гудеріан докладно доводить, що Другу світову війну німці програли в 1941 році під Києвом.

Категорична вимога — відмовитися від походу на Москву в липні, після взяття Смоленська, й направити танки

Гудеріана в обхід Києва, була фатальною помилкою Гітлера. Між Смоленськом і Москвою радянський Генштаб не мав надійної оборони. Тут були окремі розрізнені військові частини, які, як упевнено вважав Гудеріан, не змогли б стримати його натиск.

ГЕРОЇЧНА ОБОРОНА КИЄВА ВРЯТУВАЛА НЕ ЛИШЕ МОСКВУ

Київська битва корінним чином змінила хід війни. Вона призупинила блискавичний наступ німців більш як на два місяці. В результаті свобода маневру для німецького командування, причому на напрямку головного удару, націленого прямо на Москву, була сильно скована, а встановлені ним строки, що мали першорядне значення, зірвані.

Протягом 24 років (1973—1997) я щороку в травні бував у Києві. На честь Дня Перемоги Хрещатик поважно обставлявся фотодокументами, діаграмами, картинами, виписками з наказів Головнокомандуючого та інших воєначальників, які відображали хід війни, боїв і нашої перемоги над ворогом. Разом з гостями і цікавими киянами я теж уважно вдивлявся у ці документи і завжди був вражений: показувалися всі фронти, основні відомі людям битви, але ніколи я не знаходив ніяких даних про битву в районі між Києвом і Лубнами в 1941 році. І справа не лише в тому, що учасники цих боїв загинули на фронті чи в гітлерівському полоні.

Ця, найграндіозніша у Другій світовій і Вітчизняній війнах, битва Сталіним на довгі роки була захована від радянської і світової громадськості. Вона тривалий час замовчувалася радянськими воєнними істориками. Про неї відкрито говорив лише колишній противник, убачаючи в героїзмі Червоної Армії й українського народу причини своїх наступних невдач і поразок.

Наводжу думки німецьких спеціалістів з цього приводу: «Гітлер ще в 1941 році не захотів узяти в розрахунок велике стратегічне значення транспорту і, всупереч порадам військових експертів, перервав наступ на Москву, що обіцяв успіх, перед самим його завершенням, перенісши з воєнно-економічних міркувань головне зусилля кампанії 1941 року на Україну. Цим самим він відмовився завдати найбільш розгромного стратегічного удару, який тоді міг привести Радянський Союз до поразки. Він відмовився вибити саму серцевину всієї російської залізничної мережі заради досягнення мети, яка внаслідок падіння Москви так чи інакше була б у руках групи армії «Південь» (Итоги Второй мировой войны. — М.: Иностранная литература, 1957, с. 412).

І якби, не дай Боже, Москва була захоплена німцями в серпні або вересні, Японія б не втрималася від спокуси відхопити радянський Далекий Схід.

Люди мого і старшого поколінь це знали. Ми боялися, що японці ось-ось нападуть, і тоді буде ще жорстокіша війна на два фронти. Та про це, власне, говорила вся радянська пропаганда, починаючи з середини тридцятих років. При цьому настійно наголошувалося, що першого удару «імперіалістичного оточення» нам слід чекати саме зі сходу.

Ніхто з воєнних істориків усього світу, і колишніх радянських також, і наших сучасних не сумнівається в об'єктивності й точності даних, які занотував до свого щоденника начальник генерального штабу сухопутних військ фашистської Німеччини генерал-полковник Франц Гальдер. У ньому, зокрема, є й такий запис:

«4 серпня 1941 року — 44-й день війни.

Банзай (японський військовий аташе) повідомив, що командування армії і уряд (Японії) нібито прийняли рішення, незважаючи на труднощі, виступати проти Росії. Він вважає, що Японія вступить у війну у вересні. До кінця серпня в

Маньчжурії повинно бути зосереджено 16 дивізій (нині там є 10). Владивосток, очевидно, удасться захопити до листопада.

Протягом усього цього часу японські війська утримуватимуть захоплені території в Китаї. Захоплення Сінгапура буде підготовлене операціями в Індокитаї. Однак поки що ця операція буде відкладена» (Ф. Гальдер. Военный дневник. — М.: Воениздатп, 1971).

Японці, очевидно, краще за Гітлера знали Радянський Союз, нашу армію і погодні умови восени й узимку. Вони своєчасно визначили, що бліцкриг не відбувся, що вимальовується затяжна війна. Однак були переконані, що рано чи пізно вона закінчиться перемогою фашистської Німеччини. Тому надали можливість німцям самим сьорбати кашу, яку ті заварили, а самі рвонули в битву за Океанію проти Америки й Англії, в якій протягом перших же місяців здобули успіх, завдавши противнику тяжких ударів. Японці в 1941 році мали наймогутніший у світі військово-морський флот, найшвидкохідніші й високоманеврові (кращі в світі) винищувачі «Зеро», досвідчених пілотів, серед них безстрашних камікадзе. Сподіваючись на ці переваги, політики й воєначальники Країни Сонця, що сходить, які захопили на той час величезну територію Китаю і Маньчжурію, вважали, що доки американці не розкочегарили на повну потужність свої доменні печі й мартени, щоб виробляти сталь для авіаносців і гармат, вони встигнуть захопити всі колонії СІЛА й Англії в Тихому й Індійському океанах і Австралію також. Про долю нашого Далекого Сходу вони вирішили не турбуватися, бо були переконані: Німеччина розіб’є СРСР і заволодіє нашою землею, як Гітлер хотів, — до Уралу, а японці перетоплять американські та англійські військово-морські сили, і тоді вони Далекий Схід візьмуть голими руками. І якби не диво біля острова Мідуей 4 червня 1942 року, то хто знає, яких би ще тяжких втрат зазнали радянські люди.

У тому, що врешті-решт Радянський Союз разом із союзниками переможе, я не сумнівався ніколи, але нині доводиться переглядати багато що й робити переоцінку деяких цінностей.

Наші жертви могли б бути набагато більшими, якби не безприкладний подвиг американських льотчиків і моряків у бою біля малесенького острівця в центрі Тихого океану.

Японська військово-морська авіація була набагато сильнішою за американську. Досвідчені й хоробрі японські адмірали Міямото, Нагумо й командири найкрупніших у світі авіаносців, які тільки перемагали у битвах з американцями й англійцями, були абсолютно впевнені в своїй невразливості й непохитності. Тому, підійшовши до острова Міду-ей, послали всі свої бомбардувальники й винищувачі, аби знищити американський гарнізон і підготувати умови для