Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

Переговори щодо Польщі, які виявилася найважчим питанням Ялти, зрештою завершилися ввечері 10 лютого. Західні делегати в Ялті не могли ігнорувати той простий факт, що Червона армія тримала більшість країни під своїм контролем. Рузвельт уважав, що посилення тиску на Сталіна не дасть жодних результатів. Черчилль не погоджувався і прагнув подальших обговорень, але не було ніяких ознак готовності Сталіна до компромісу щодо Польщі. Країна надто багато важила для його планів, щоб він ослабив свою хватку.

Рузвельту вдалось уникнути відкритого розриву з радянцями, знайшовши слова, які не змогли ліквідувати відмінності, але спромоглися приховати їх. Стеттініус передав президентові записку, де зазначалося: «Пане Президенте: не розширювати люблінський, а в певному сенсі формувати новий уряд». Останні три слова «у певному сенсі» відобразили всю двозначність ситуації. Чарльз Болен, який брав участь у розробці американської пропозиції щодо Польщі, намагався представити досягнуте у найкращому світлі: «ця угода, хоч і не була тим, чого хотів Захід, здавалася нам, попри певні сумніви, прийнятною». Настрій Болена поділяв проникливий, а подеколи цинічний Алек Кадоґан, який теж брав участь у розробці нескінченних варіантів угоди. Одинадцятого лютого він повідомив своїй дружині: «Конференція була досить успішною. У нас є договір щодо Польщі, який може залагодити розбіжності принаймні на якийсь час і забезпечити певну незалежність полякам».

Інші були менш оптимістичними, або бажали мати такий вигляд згодом. Аверелл Гарріман значно пізніше критикував Рузвельта за «прийняття мови Сталіна, що замість створення нового польського уряду, буде реорганізовано наявний Тимчасовий уряд». Він також пролив світло на внутрішні сумніви оптимістів типу Болена. «У той період ми в посольстві використовували таку фразу: торгуючи з росіянами, ви мусили придбати того самого коня двічі... Я мав таке відчуття щодо польської угоди і сказав про це Болену. Він погодився з тим, що всі переговори, які ми щойно завершили в Ялті, треба буде знову розпочинати з нуля».

Лорд Моран, завжди реаліст, вважав, що було надто пізно перейматися Польщею після результатів Тегерана та зустрічі Черчилля і Сталіна в Москві восени 1944 р. Він написав згодом: «У Москві минулого жовтня було зрозуміло, що Сталін прагне зробити Польщу козацьким форпостом Росії, і я переконаний, що тут він не змінив свого наміру». Рузвельт, якого Гарріман звинуватив у «прийнятті сталінської мови» щодо Польщі, здавався не менш стриманим. Коли адмірал Легі, не залучений до фактичних переговорів із цього питання, сказав Рузвельту: «Пане Президенте, цей план настільки гнучкий, що росіяни можуть розтягнути його від Ялти до Вашингтона, формально його не порушивши», — то дістав відповідь: «Я знаю, Білле, знаю. Однак це найкраще, що наразі я можу зробити для Польщі»[378].

Розділ 20

Доля Німеччини

«Це яйце зніс я сам», — заявив Черчилль Рузвельту та Сталіну вранці 9 лютого. Він посилався на Московську декларацію 1943 р., у розробці якої брав участь восени 1943 р. Декларація закликала видавати нацистських воєнних злочинців країнам, де вони вчинили злочинні дії. Тепер він хотів поставити питання стосовно тих, кого він називав «великими» злочинцями — очільників Третього рейху, які скоїли злочини у більш ніж одній країні. Була вже приблизно восьма, пленарне засідання тривало понад три з половиною години, і Рузвельт волів завершити дискусію. Він зазначив, що настільки складне питання не вдасться розв’язати в Ялті і запропонував передати його міністрам закордонних справ, які прозвітували б про це за три-чотири тижні. Але Черчилль наполягав. Він хотів, щоб «Велика трійка» погодила перелік нацистських злочинців, яких після полону та встановлення особистості розстріляють.

Сталін виявив до цієї теми певний інтерес. У травні 1941 р. Рудольф Гесс, близький сподвижник Гітлера, вилетів до Великої Британії провести мирні переговори; натомість його заарештували і він досі перебував під вартою. Сталін, переймаючись тим, що англійці могли використати його для сепаратних мирних переговорів із нацистами, запитав, чи втрапить Гесс до списку Черчилля. Він також цікавився, чи постануть перед судом військовополонені. Гесс «доєднається до решти», як сказав Черчилль Сталіну. Ті, хто «вчиняли злочини, порушуючи закони війни, неодмінно мусять постати перед судом», — мовив він, згідно із британським протоколом зустрічі, але чи правильно він розумів маршала, що й найбільших злочинців перед розстрілом слід судити? Чи мав він на увазі, що це має бути «радше питанням судочинства, а не політичною дією»? Сталін підтвердив, що саме це він мав на увазі. Чоловік, який шокував Черчилля в Тегерані, запропонувавши стратити п’ятдесят тисяч німецьких офіцерів без слідства, тепер виступав за те, щоб найбільші воєнні злочинці постали перед судом.

Спантеличений цим несподіваним поворотом, Рузвельт висловив побажання, щоб процедура не була надто юридичною. За жодних обставин він не бажав присутності на суді журналістів або фотографів. Черчилль погодився, що судовий процес повинен бути радше політичним. Обмежений часом, він уже не наполягав на укладанні списку найбільших воєнних злочинців. «Нам варто просто обмінятися думками, — сказав він. — Нічого, звісно, не буде сказано про це публічно, тому що я боюсь відплати на наших полонених». Він не висловив жодних заперечень, коли Рузвельт знову запропонував передати це питання міністрам закордонних справ[379].

Двоє західних державних діячів не мали досвіду політичних судовищ і, з огляду на своє розуміння англосаксонської правової системи, не хотіли передавати долю нацистських лідерів зв’язаним законодавством та судовими правилами адвокатам. Сталін дивився на справу по-іншому. Радянські показові суди кінця 1930-х рр. віддали на смерть десятки, якщо не сотні його політичних опонентів, включно з такими діячами революції, як Григорій Зінов’єв та Лев Каменєв, і продемонстрували пропагандистську цінність показових процесів. Якби Рузвельт і Черчилль забажали конкретніших порад, Сталін просто запросив би Андрія Вишинського, колишнього державного обвинувачувача на московських судах 1930-х рр., чия коротка біографія, включена в інформаційний бюлетень Стеттініуса, вказувала, що він «зробив собі ім’я на судовому процесі у справі “Метро-Вікерс” 1933 р. і судовищі над троцькістами Зінов’євим-Бухаріним» у 1936 та 1938 рр. У першому випадку у шпигунстві звинувачували британських інженерів, котрі працювали у Радянському Союзі; у другому — подібні звинувачення висувалися проти колишніх ватажків Жовтневої революції[380].

Сталін не розрізняв політичні та правові процедури: коли він виїжджав із Москви до Ялти, радянські газети повнилися звітами про публічні суди над колаборантами нацистів у Болгарії. Після конференції радянське інформаційне агентство ТАРС опублікувало плакат із зображенням Гітлера та його поплічників, яких штовхали за ґрати прикладом рушниці, прикрашеним прапорами союзників. Напис під малюнком проголошував: «Неминуча дата. Злочинці війни. Утілення непохитних рішень союзної конференції у Криму. У Німеччині дедалі гучніше лунає війна — організатори фашистських злочинів наближаються до свого кінця». Підтекст був очевидним: Сталін подавав попередні та непослідовні дискусії про долю воєнних злочинців у Ялті як «непохитне рішення». Він явно був налаштований рішуче щодо Німеччини[381].

До останніх днів конференції два великі «німецькі» питання залишалися нерозв’язаними: склад союзницької контрольної комісії та німецькі репарації. Британці не втрачали надій зробити Францію повноправним членом комісії,