Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів

Навіть не так давно на засіданні «круглого столу», присвяченому проблемам вітчизняної філософії, що відбувся в Ленінградському університеті (1988), доцент Хованов стосовно «необхідних і достатніх ознак російського філософа» висловив такі міркування: «Передусім доведеться відкинути неспроможну, хоч і спокусливу своєю простотою думку вважати «російськими філософами» лише тих, хто є росіянами за національністю. По-перше, така ознака не придатна для оцінки мислителів, які творили в часи, коли російська нація ще не сформувалася. По-друге, такий вузьконаціональний принцип робить проблематичною приналежність до російських мислителів, наприклад, українського філософа Сковороди»; і далі: «Єдиною істотною ознакою, спільною для всіх мислителів, приналежність яких до історії або сучасної російської філософії визнають практично всі (!?), є включеність у процес розвитку філософських форм духовної культури тієї державно-територіально-культурно-етнічної спільноти, яка пройшла стадії розвитку під назвами Стародавня Русь, Російське царство, Російська імперія і яка нині набула форми СРСР»[194]. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Таким чином, російський марксизм, попри всі його претензії на загальнолюдське значення як «сучасного марксизму» (Сталін визначав ленінізм як «марксизм епохи імперіалізму та пролетарських революцій»), є витлумаченням Енгельсової версії марксистської філософії в контексті російської світоглядної ментальності. Імперські амбіції російського марксизму (претензії на місце «вершини» сучасної світової філософської думки) так само є виявом аналогічних претензій російського менталітету.

Створюючи нову, радянську, імперію, Ленін вірив, що вона будується навіки. Енгельс виявився більш далекоглядним щодо можливих наслідків соціалістичної революції. В листі до Й. Вейдемейєра він писав: «Я думаю, що одного чудового ранку наша партія через безпорадність і млявість усіх наших партій змушена буде стати при владі, щоб кінець кінцем провадити такі речі, які відповідають безпосередньо не нашим інтересам, а інтересам загальнореволюційним і специфічно дрібнобуржуазним; у такому випадку під тиском пролетарських мас, зв’язані своїми власними, у певній мірі хибно витлумаченими і висунутими в запалі партійної боротьби друкованими заявами та планами, ми будемо змушені провадити комуністичні експерименти і робити стрибки, про які ми самі дуже добре знаємо, наскільки вони несвоєчасні. При цьому ми втратимо голови, — треба сподіватися, тільки у фізичному розумінні, — настане реакція і, перш ніж світ спроможний буде дати історичну оцінку таким подіям, нас почнуть вважати не тільки потворами, на це нам було б наплювати, але й дурнями, що вже далеко гірше. Важко уявити собі гіршу перспективу»[195].

Напередодні жовтневого перевороту Ленін ще інтенсивно працював над створенням тоталітарної теорії, відповідної завданням нової світової комуністичної імперії (до 1920 р. Ленін ще вірив у близьку світову революцію). Проте різке погіршення здоров’я перешкодило йому закінчити цю роботу. Розпочату справу завершив Иосиф Віссаріонович Джугашвілі (1879—1953), відомий під псевдонімом Сталін. Цікаво, що з 1922 р., коли Ленін через хворобу майже відійшов від активної діяльності, і до 1927—1930 рр., коли Сталін реально утвердився при владі в партії та державі (на початку 30-х років з’явилася формула: «Сталін — це Ленін сьогодні»), в країні створилася своєрідна ситуація ідеологічної «відлиги». В цей період посилилися процеси відродження національної культури в колишніх колоніях Російської імперії, зокрема в Україні. На жаль, ці процеси трагічно обірвалися наприкінці 20-х — на початку 30-х років. українське відродження набуло зловісного означення — «розстріляне відродження».

Ленінський активістський волюнтаризм 1915—1922 рр. лише зовні нагадував повернення до «автентичного» (термін західних неомарксистів) Маркса. Так, Ленін звертається до безпосередньої людської діяльності, до «суб’єктивного» чинника історичного процесу (а не до «безособових» економічних законів або абстрактної історичної необхідності). Проте й цього разу ленінська позиція була далекою від правдивого Маркса. Річ у тому, що людина потрапляє в ленінське поле зору як «масова» людина (Ленін читав Маркса через гегелівські окуляри, які більш імпонували його російсько-ментальним інтенціям, «хоровому» началу як одному з наріжних принципів світоглядного менталітету Росії). Марксове й екзистенційно-гуманістичне розуміння людини як неповторної та унікальної особистості було в іншій, недосяжній ленінському колективістському баченню, площині.

Тим-то саме Сталін виявився однією з найбільш «підходящих» кандидатур на роль «продовжувача справи Леніна». Адже ще у своєму ранньому філософському творі «Анархізм чи соціалізм» (1906) Сталін, протиставляючи марксизм анархізмові, головну їх відмінність вбачав у протилежному підході до розуміння людини. «Річ у тому, — наголошував Сталін, — що анархізм і соціалізм побудовані на зовсім різних принципах, незважаючи на те, що обидва вони виступають на арені боротьби під соціалістичним прапором. Наріжний камінь анархізму — особа, визволення якої, на його думку, є головною умовою визволення маси, колективу. на думку анархізму, визволення маси неможливе доти, доки не визволиться особа, через що його лозунг: «Все для особи». А наріжним каменем марксизму є маса, визволення якої, на його думку, є головною умовою визволення особи. Тобто, на думку марксизму, визволення особи неможливе доти, доки не визволиться маса, через що його лозунг: «Все для маси»[196].

Марксове розуміння людини, як бачимо, тут здеформоване в протилежне. Згадаймо «Маніфест Комуністичної партії», в якому дається принципове Марксове розуміння проблеми, обговорюваної Сталіним в «Анархізмі чи соціалізмі»: «Вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Таким чином, те, що Сталін вважає анархістським (усупереч марксистському), насправді є позицією самого Маркса. Проте сталінська позиція цілком відповідала ленінському, масо-тоталітаристському тлумаченню взаємовідношення особи і маси.

Проголосивши ленінське тлумачення марксизму «останнім словом» світової філософської думки — «марксизмом-ленінізмом», Сталін завершує ленінський задум створення всеохоплюючої тоталітарної системи партійно-державної філософії діалектичного та історичного матеріалізму. Унітарна система державно-тоталітарного марксизму-ленінізму постає в книзі «Історія ВКП(б). Короткий курс», опублікованій масовим тиражем у 1938 р. і перекладеній мовами всіх народів СРСР і