Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Володарями дум революційної молоді другої половини XIX ст. (в тому числі й тих, хто стояв біля джерел російського марксизму) були «революціонери-демократи» В. Г. Бєлінський (1811 — 1848), М. Г. Чернишевський (1828—1889) і філософ-позитивіст, лідер російського «нігілізму» Д. І. Писарєв (1840—1868). Бєлінський пройшов складну еволюцію (був фіхтеанцем, шеллінгіанцем, гегельянцем, фейєрбахіанцем і, нарешті, став «соціалістом» і «атеїстом»). «Із співчуття до людей Бєлінський готовий був проповідувати тиранство і жорстокість. Кров необхідна. Для того, щоб ощасливити більшу частину людства, можна знести голови, хоч би й сотням тисяч. Бєлінський — попередник більшовицької моралі. Він говорить, що люди настільки дурні, що їх необхідно силою вести до щастя. Бєлінський зізнавався, що будь він царем, то був би тираном в ім’я справедливості»[184]. Фанатична непримиренність «несамовитого Віссаріона», як називали його колеги-однодумпі, до всього, що «не відповідало» в певний момент його поглядам, красномовно виявилося в брутальних нападках на творчість М. Гоголя, Т. Шевченка та ін.
Аналогічною є й постать іншого «наставника» ліберальної молоді — Чернишевського. «Чернишевський, — характеризував його Бердяєв, — не був людиною високої культури... Йому був притаманний несмак, принесений семінаристами та різночинцями»[185]. Саме фантазія Чернишевського створила моторошний образ революціонера (Рахметова) — своєрідного революційного «страстотерпця», який і себе не жалів, і до інших був нещадним. Цим образом, як відомо, «надихались» майбутні комуністи «з холодною головою та гарячим серцем». А чи не таким був головний герой майбутньої радянської літератури — комуніст, який завжди «горить» на роботі, забуваючи про власну сім’ю, відпочинок, звичайні людські радощі? Це було джерело майбутньої більшовицької філософії «жертовності», яка приносила в офіру «справі революції», «справі комунізму» реальних людей, конкретних індивідів, в ім’я яких на словах і здійснювалася революція та «будувався комунізм».
Що ж до толерантності до іншої точки зору, то тут Чернишевський був «двійником» Бєлінського. У скандальній «полеміці» з видатним українським мислителем П. Юркевичем, яка перетворилася, по суті, на цькування останнього, полемічний «стиль» Чернишевського був таким, що «єдиний урок, який міг бути видобутий з його писань, у тому й полягає, що найкращими аргументами у філософській суперечці є злосливе глузування та особиста образа»[186].
Таким самим, до речі, був і «стиль» Чернишевського (безапеляційний «вирок» без будь-якої аргументації) в оцінці Марксових творів. Стосовно надісланого йому Пипіним у 1872 р. російського перекладу першого тому «Капіталу» Чернишевський сказав: «Я подивився його та й не читав, а відривав листок за листком, робив з них кораблики і пускав по Вілюю»[187]. На Марксовій праці «До критики політичної економії» Чернишевський написав таку оцінку-резолюцію: «революція на рожевій водиці», а на «капіталі» — «базікання в соціальному дусі».
Якщо мати на увазі той величезний вплив, що його Чернишевський справив у молоді роки на Леніна (останній, згадуючи якось у розмові про вплив Чернишевського, заявив: «Він мене всього глибоко переорав»), то стає зрозумілим походження і «критичного» (полемічного, так би мовити) «стилю» самого вождя російських комуністів. Ось що писала про цей стиль Л. Аксельрод у рецензії на ленінську працю «Матеріалізм і емпіріокритицизм»: «Розумом не збагнути, як це можна щось подібне написати, написавши, не викреслити, а не викресливши, не вимагати з нетерпінням коректури для знищення таких безглуздих і брутальних порівнянь»[188].
Одним із специфічних виявів російського світоглядного менталітету, який істотно вплинув на формування особливостей російського марксизму, був «нігілізм», котрий розкривався в запереченні вищих духовних цінностей, у визнанні цінності лише природничих наук і, хіба що, ще політичної економії. Російські нігілісти (художній образ нігіліста змальовано в тургенєвському Базарові) виступали з позицій просвітництва, заперечуючи традиції і, по суті, всю гуманітарну культуру з позицій природничо-наукового «розуму». «Російське просвітництво, — писав Бердяєв, — за максималістичним характером російського народу завжди оберталося нігілізмом. Вольтер і Дідро не були нігілістами. В Росії матеріалізм набув зовсім іншого характеру, ніж на Заході. Матеріалізм перетворився на своєрідну догматику та теологію... він став морально обов’язковим догматом... Було створено матеріалістичний катехізис, який був засвоєний фанатично широкими верствами лівої російської інтелігенції. Не бути матеріалістом вважалося морально підозрілим. Якщо ви не матеріаліст, то значить ви за поневолення людини й народу. Ставлення російських нігілістів до науки було ідолопоклонницьким. наука — а під нею розумілися головним чином природничі науки... — стала предметом віри»[189].
Лідером російського нігілізму вважався Писарєв, який, проголосивши головним завданням «емансипацію» особистості, розумів це як звільнення від «марновірств і передсудів» (від «пут» сім’ї, традицій, побуту та ін.). Писарєв ставить проблему формування нової людини — «мислячого реаліста», котрому чужа мрійливість і романтизм. Він проти будь-яких «високих» ідей і завжди схильний до цинізму.
«Мислячий реаліст» визнає лише природничі науки й зневажає гуманітарне знання. Вульгарно-матеріалістична орієнтація нігілізму 60-х років у 70-ті змінюється позитивістською. На цій «базі» й відбувається зближення світоглядних орієнтирів духовно «переораної» Бєлінським, Чернишевським і Писарєвим російської молоді з діалектичним матеріалізмом («натуралістично» препарованим Енгельсом Марксовим «матеріалістичним розумінням історії»). Виникає російський марксизм.
Як уже зазначалося, група прихильників Марксового вчення з терену Російської імперії («легальні марксисти») сприйняли ідеї Маркса цілком у західноєвропейському «ключі». Проте згодом виявилося, що це був виняток, зумовлений впливом на цю групу принаймні провідних її представників (М. Бердяєва, М. І. Туган-Барановського) «київської» (європейської, української) ментальності, відмінної від російської.
Зовсім інші, зумовлені саме російською («великоруською») ментальністю риси притаманні російському марксизмові, започаткованому Георгієм Валентиновичем Плехановим (1856—1918) і творчо (у відмінному від Плеханового напрямі) розвинутому Володимиром Іллічем
