Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

class="p1">Коли конференція добігла четвертого і п’ятого днів, життя і робота на віллах стали напрочуд передбачуваними та рутинними. «Фізично, — написала Сара Олівер до своєї матері 8 лютого, порівнюючи Ялту й Тегеран, — ця конференція не здається такою ж важкою, як минулорічна. Вони зустрічаються не раніше четвертої години пополудні, коли проводять убивчо довгі засідання по 4—5 годин, а тоді повертаються до своїх лігв». «Ми звели конференцію до такої упорядкованої процедури, що один день дуже схожий на інший, — писав Алек Кадоґан зранку того ж дня. — Ми працюємо вранці до 11:30, тоді маємо зустріч міністрів закордонних справ, а потім обід. Учора він відбувся в російській штаб-квартирі. Сьогодні в ролі господарів виступаємо ми. Тоді відбувається зустріч “Великої трійки”, яка триває, як правило, до вечері».

Люди також звикали до умов проживання. Кадоґан, якого зазвичай було легко роздратувати, писав у листі дружині: «Нам тут справді дуже комфортно». І хоч постійний заступник міністра поскаржився на «дистанційне керування» системою освітлення у британських помешканнях, здавалося, що його більше розважала, ніж засмучувала, нерозторопність радянських електриків. «Світло в кімнаті Ентоні [Ідена], його ванній кімнаті та в кабінетах — усе вмикається та вимикається зі щитка в кінці коридору! Так що російська покоївка чи груборукий матрос або занурять вас у темряву, або увімкнуть світло о 6-й ранку! Однак, думаю, я знайду на них управу»[340].

Представники західних делегацій звикали до нестачі туалетів, яку вони сприймали зі смиренням, якщо не з гумором. «У Лівадійському палаці, — згадував генерал Лоренс Кутер, — тема вбиралень ніколи не втрачала актуальності, із періодичними відсилками до теми покоївок. За винятком самої війни, убиральні були найбільш активно обговорюваною темою на Кримській конференції». Люди зрештою звикли до довгих ранкових черг у туалети. Вони користалися нагодою обговорити події попереднього дня й обмінятись останніми новинами та поглядами на майбутні пункти порядку денного конференції. «У результаті, — згадував Кутер, — особливо до сніданку, в коридорах протягом надзвичайно тривалого проміжку часу проводилися численні неформальні, нетерплячі конференції».

Іншим аспектом повсякденного життя в Ялті, до якого західні делегати мусили пристосуватися, була їжа. «Харчування досить добре, хоч, як зазвичай у Росії, досить одноманітне, — зазначив Кадоґан. — І, звісно ж, їх треба навчати сніданку. Ікра та пироги з м’ясом на сніданок — це дуже добре час від часу, але вони швидко приїдаються. Проте ми вже вишколили їх, щоб нам подавали омлети і всяке таке». Він закінчив на оптимістичній ноті: «Не бракує яєць і масла». Кутер писав, що, крім холодних нарізок та козячого сиру з гарячим чаєм, якими зазвичай снідали в Лівадії, радянські хазяї почали пропонувати американські страви «з певною гордістю». «Був вибір між кашами Wheatena і Cream of Wheat, — зазначив генерал. — Новою ноткою стала подача з гарячим маслом, злегка приправленим часником»[341].

Це виявилося приємною зміною після попередніх днів, коли британці й американці намагалися порозумітися з офіціантами, котрі, як зазначив адмірал Легі в розмові з Анною Беттіґер, не говорили «жодною відомою мовою». Коли 4 лютого Легі замовив на сніданок яйце, тости й каву, офіціант показав на мигах, що зрозумів це замовлення, а за п’ятнадцять хвилин приніс лоток ікри, шинку й копчену рибу в супроводі горілки. «Заради Бога, пришліть мені когось, хто говорить англійською, і викиньте звідси цього товариша разом із його речами!» — закричав начальник штабу Рузвельта. Дочці президента ця сцена видалася достатньо кумедною, щоб записати її у щоденник[342].

Черчилль вирішив проблему сніданків у російському стилі по-своєму — він їх пропускав. «Він прокидається досить пізно, — писала Сара матері, — і не має часу на сніданок… тож тепер він п’є тільки апельсиновий сік, коли прокидається, і має “бранч” об 11:30, а потім нічого не їсть до 21:00! Здається, що це дуже довго, але він насправді цілком притомний і каже, що так йому подобається найбільше». Кадоган не занотував жодних скарг від Черчилля про брак їжі або напоїв. «Прем’єр, здається, почувається добре, — писав він 9 лютого, — хоч відрами п’є кавказьке шампанське, яке може підірвати здоров’я будь-якої звичайної людини». Радянці не скупилися на алкоголь. Кадоган писав, що, крім «мисок із фруктами і пляшок мінеральної води», у його кімнаті завжди був «декантер із горілкою»[343].

Увечері 8 лютого на Кореїзькій віллі не бракувало ні горілки, ні шампанського: господарем вечері був Сталін. У меню були біла риба в соусі з шампанського, традиційна російська ікра та млинці, кавказький шашлик із баранини та середньоазійський плов із перепілками. Це був найшикарніший прийом конференції, і Сара Олівер згадувала його у своїх листах додому як бенкет. На вечері було тридцять присутніх, у тому числі «дівчата» — Анна Беттіґер, Сара Олівер та Кетлін Гарріман, які були в захваті від можливості взяти участь. Алджер Гісс, якого не було серед гостей Сталіна, згодом згадав про позитивний вплив трьох молодих жінок на повсякденне життя в Ялті, котрі «сприяли настрою, який часом був майже схожий на сільську вечірку, де гості добродушно терпіли переповненість»[344].

Того вечора Сталін був у доброму гуморі. «“Ведмідь” як господар був у чудовій формі, дуже дружелюбний і веселий», — писала Сара своїй матері. «Він насправді був чудовим, — вторила їй Кетлін Гарріман у листі до сестри. — Насолоджувався собою, був прекрасним хазяїном, і його три головні промови були чудовими і змістовнішими, аніж звичні банальності. У цілком радянському стилі він сів посеред довгого-довгого столу із президентом праворуч, Черчиллем — ліворуч, Молотовим, Іденом і Стеттініусом навпроти. Іноді Сталін просто сидів і усміхався, як добродушний дідусь, що мені ніколи не видавалося можливим. У будь-якому разі я була дуже вражена». Не тільки «дівчата» були вражені. Едвард Стеттініус також знайшов Сталіна «у відмінному гуморі і навіть піднесеному настрої». Алан Брук зазначив у своєму щоденнику: «Сталін був у найкращій формі, сповнений веселого та гарного гумору, і явно цілковито насолоджувався собою». Він відчував, що конференція рухалася за його планом[345].

Станом на п’ятий день, коли завершення конференції вже було на горизонті, «Велика трійка» мала можливість підбити попередній підсумок успіхів і невдач. Вони прийшли на вечерю після довгого, сповненого сподівань, успіхів та розчарувань дня. За кілька годин до обіду Рузвельт отримав від Сталіна гарантію, що СРСР візьме участь у війні з Японією. Проте ціна була високою. Крім того, незважаючи на деякі обнадійливі натяки попереднього дня, Польща залишалася глухим кутом. Також не було угоди про участь Франції в управлінні Німеччиною або щодо масштабу німецьких репарацій. Раніше того дня Черчилль підсумував Ідену положення документа Форін Офіс, який він щойно прочитав: «1. Єдиним зв’язком переможців є їхня взаємна ненависть. 2. Щоб зробити Англію безпечною, вона повинна стати відповідальною за безпеку кластера слабких держав». Прем’єр-міністр відхилив цей підхід. «Ми повинні запропонувати щось краще», — підсумував він.

Щоб альянс утримався разом, йому потрібно було знайти, крім спільного ворога, спільну основу. Наразі обнадіювали тільки добрі особисті відносини між «Великою трійкою». Навіть коли Черчилль поскаржився Еттлі, що «в нас тут важкі часи», він також писав, що «всі особисті стосунки відмінні». Стеттініус пояснював гарний настрій на конференції тим, що не існувало жодного попередньо встановленого порядку денного: «Велика трійка» могла легко перейти від одного питання