Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

цим законом ти прийшов на світ. Це спіткало твого батька, твою матір, твоїх предків; це спіткало всіх тих, які жили перед тобою, спіткає й усіх тих, які прийдуть на зміну тобі. Невидимий ланцюг послідовності, якого неспроможна розірвати жодна сила, пов'язав усе, тягне за собою все. Хочеш бачити, яка юрба людей помре після тебе? Яка - разом з тобою? Здається, ти був би відважніший, коли б у хвилину твоєї смерті дотримали тобі товариства тисячі людей. Але ж так воно й є насправді: у цю саму хвилину, коли ти відтягаєш свою смерть, не одна тисяча людей і всіляких істот по-різному розлучаються з життям. Невже ти не замислився над тим, що колись дійдеш-таки до того, до чого весь час крокував? Бо де така дорога, якій не було б кінця? Сподіваєшся, мабуть, що тепер я наведу тобі приклади славетних мужів. Зупинюсь лише на дітях. Ось один із переказів. Підліток, лаконець, коли його схопили, кажуть, вигукнув: «Не буду рабом!» І довів це ділом: як лише було звелено йому приступити до рабських обов'язків (мав принести нічний горщик),- розігнавшись, ударивсь головою об стіну і так загинув.

До свободи, отже, недалеко ходити, але є такі, що воліють бути рабами. То чи не бажав би ти, щоб і твій син так загинув, аніж мав би зів'янути в рабстві? Що ж тоді турбує тебе, якщо вже й дитина здатна мужньо померти? Не захочеш піти, покликаний смертю,- вона поведе тебе силоміць. Роби добровільно те, що мав би робити з примусу. Чи не наберешся відваги дитини, щоб сказати: «Не буду рабом»? Нещасливче! Ти - раб людей, раб речей, раб життя. Бо життя, якщо бракує сміливості померти,- теж рабство. Чи, може, сподіваєшся ще чогось? Насолоди, які затримують тебе, заради яких ти зволікаєш,- вже за тобою. Жодна з них не є новою для тебе; через пересит усі вони викликають лише нехіть. Ти знаєш, який смак вина, який смак питного меду. Немає різниці, чи твій міхур пропустить сто чи тисячу амфор: ти - мішок для вина. Ти чудово знаєш, якою смачною є устриця, а якою - марена. Жадоба розкошів не залишила тобі нічого, чого б ти ще не торкнувся, і все ж тебе лякає думка, що з усім цим доведеться розлучитись. А може, є щось інше, що покидав би ти з болем? Приятелі? Але хто б міг бути твоїм приятелем? Твоє місто? Але чи так уже дорожиш ним, щоб міг, скажімо, відкласти на пізніше свій обід? Сонце, яке ти - була б тільки змога - мерщій пригасив би? Чи зробив ти коли-небудь щось таке, що гідне було б світла денного? Адже признайся, не через любов до курії, до форуму чи навіть до самої природи ти так отягаєшся, коли йдеться про смерть: неохоче покидаєш м'ясний ринок, де вже й так нічого не залишив для себе. Боїшся смерті? То чому ж зневажаєш її під час бенкету? Хочеш жити? А вмієш? Боїшся вмирати? Що ж... А таке життя- хіба не смерть? До Цезаря(3), що переходив Латинською вулицею(4), підійшов якийсь вояк із сторожового загону, геть зарослий бородою, і попросив, щоб той відібрав йому життя. На те Цезар: «Але хіба ж ось тепер ти живеш?» Так треба відповісти й тим, для кого смерть буде жаданою: «Боїшся смерті? Але хіба тепер живеш?» - «Але я,- каже інший,- хочу жити, бо зроблю ще багато славних справ. Прикро залишити життєві обов'язки, тим паче, коли виконую їх сумлінно й пильно».- Стривай! Не знаєш того, що й померти - це один із життєвих обов'язків? Жоден обов'язок не буде тоді занедбаний тобою. Бо ці обов'язки не виражаються в якомусь певному числі, яке мусиш вичерпати. Всяке життя коротке. Коли дивитимешся на речі, розуміючи їхню природу, то коротким видасться й життя Нестора(5) і Сатії(6), яка веліла написати на своєму пам'ятнику, що прожила дев'яносто дев'ять років. Як бачиш, декому приносить славу навіть довга старість. Але хто б ту бабусю міг витерпіти, коли б їй судилось прожити ще й сотий рік?.. Життя - як та байка: важливо не те, скільки часу вона триває, а те, наскільки гарно складена. Тож немає значення, в якому місці її перервеш: де хочеш, там і переривай, аби лиш добру дав їй кінцівку.

Бувай здоров!

ЛИСТ LХХVIII

Сенека вітає свого Луцілія!

Те, що страждаєш на частий нежить і напади легкої лихоманки,- а це буває, коли запущений нежить переходить у звичку,- мені прикро чути ще й тому, що я сам колись був у такому стані. Спочатку я цим нехтував: молодість стійка до всяких недомагань і зухвало поводиться з хворобою. Потім я таки піддався недузі; здавалося, що й сам до останку спливу з тим нежитем,- висох, як скіпка. Не раз поривався накласти на себе руки, але зупиняла думка про старість батька, що тільки й жив любов'ю до мене. Я думав не про те, наскільки мужньо зможу піти з життя, як про те, наскільки мало залишиться у нього мужності, аби зостатися при житті. От я і повелів собі жити, адже іноді й продовжувати життя - справа мужності. Скажу тобі, в чому я знайшов розраду, але перед тим хочу зауважити, що власне те, чим я заспокоював себе, виявило й свою лікувальну силу. Рятівним засобом стає почесна розрада: все, що підносить дух, допомагає також тілу. Наші заняття пішли мені на здоров'я. Філософії я завдячую тим, що звівся на ноги, що видужав. їй я зобов'язаний життям, і це - найменше з усього, чим я їй зобов'язаний. До мого одужання чимало спричинилися друзі: їхні вмовляння, бесіди, невсипуще піклування давали мені велику полегкість. Ніщо, найкращий мій Луцілію, ніщо так не підбадьорює, не допомагає хворому, як увага, яку виявляють йому друзі; ніщо так не розвіює з-перед його очей марева смерті й холодного страху. Мені здавалося, що я й не помру, коли вони залишаються жити: був певний, що житиму, хоч не з ними, та в них; складалося враження, що я не видихну дух, а передам його друзям. Ось що додало мені бажання допомогти собі й витерпіти будь-які страждання; інакше можна було опинитися в найжалюгіднішому стані: коли втратиш мужність померти, але не здобудешся на мужність жити.

Спробуй і собі вдатися до таких засобів. Лікар припише, скільки маєш проходжуватися, скільки вправлятися; застереже від надмірної бездіяльності, до якої схиляє