Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський

Це саме ті роки, коли:

а) відбулася війна Золотої Орди з Візантією:

б) виданий ханом Менгу–Тимуром ярлик митрополитові Кирилу;

в) засновано Москву;

г) відбувся третій перепис населення Золотої Орди;

д) відбулася зустріч усіх членів роду Олександра, так званого Невського, з Великим ханом Менгу–Тимуром тощо.

Читачі розуміють, чому в Лаврентіївському літописі відсутні ці аркуші. Не забувайте: літопис «знайшов» Мусін–Пушкін у 1792 році, і не було мови про відсутність у ньому сторінок. Катерининська «Комісія» не могла в 1792 році випустити «напівфабрикат».

Щоб наблизитися до істини, я вирішив звернутися до праці професора Московської Духовної академії М. В. Толстого «Книга, глаголема опис про російських святих…» 1888 року видання і до книги «Російські святі: 1000 років російської святості» 2001 року видання. Ось що виявилося: сотні років митрополит Кирило входить до лику святих Російської православної церкви. Однак ні в XIX, ні в XX столітті він не поіменований серед тих, хто приписаний до святих міста, храму, монастиря чи пустині, через що його ім’я не згадується при богослужінні в жодному храмі колишньої Російської імперії. Парадоксальна історія: святитель Кирило не мав свого храму або міста на території ростово–суздальської землі в

XIII столітті. Єдиний з митрополитів Московії часів

Золотої Орди. Тому що навіть неканонічно обраний митрополит Іона приписаний до святих Москви і його ім’я згадується при богослужінні.

До речі, і М. М. Карамзін у своїй «Історії» не знає про переїзд митроплита Кирила до Києва. Однак дуже хитро говорить про його перебування в Сараї.

Послухайте: «При Дворі сина Батия, Сартака, жив один зі славних Лицарів Храму й користувався довірою Моголів, часто розповідаючи їм про Європейські звичаї та силу тамтешніх Государів» [41, том IV, с. 190].

Мені довго довелося шукати російське джерело, яке відкритим текстом підтвердило факт знаходження кафедри митрополита Кирила в Сараї. І все‑таки знайшов. Слухаємо й запам’ятовуємо:

«До татарської навали… збереження постійного зв’язку церкви з Константинополем було гарантією незалежного становища її владик. Але в той час вони вирішили стати під захист нової влади. Митрополит Кирило став жити при дворі самого хана. Милостива грамота Менгу–Тимура і ярлики, які щедро роздавали його спадкоємці, були нагородою за це становище» [98, с. 46].

Це було підтверджено за старих царських часів істориком, який працював з російськими першоджерелами.

Тепер ви розумієте всю тенденційну брехню, яку подають нам загальноросійські літописні зводи та інша «офіційна російська історична наука»?

Це не наука! Це звичайна московська брехня. Як говорив М. М. Карамзін, «доважки брехні». Будемо стосовно цієї «історичної науки» дуже обачними.

Отже, з 1250 до 1280 року кафедра митрополита була «при дворі самого хана». Природно, що митрополит і єпископат служили ханові й були його ідеологічною зброєю. Ми вже згадували про війну Золотої Орди з Візантією 1269–1271 років. Саме після тієї війни хани Золотої Орди стали законними царями московського православ’я, за яких молилися в церквах.

Не буду повторно викладати матеріал, який аналізував у попередніх розділах. Думаю, у цьому немає необхідності. Хочу звернути увагу на головне: поділ Київської митрополії на дві складові — Київську і Золотоординську (Московську).

Нагадаю: хан Менгу–Тимур помер у 1282 році. Тому другий митрополит Золотої Орди — Максим — з’явився «при дворі самого хана» тільки в 1283 році. Цікаво, що серед святих у книзі професора М. В. Толстого він іде аж під 403–м номером і чомусь пойменований у такий спосіб: «403. Святий Максим, митрополит Володимирський і Московський» [95, с. 222].

Уже тоді Київська митрополія була поділена на дві частини. Те, що Іпатіївський літопис нічого не знає про митрополита Максима, говорить багато про що. Українським вченим варто було б дослідити це питання, спираючись на грецькі та європейські джерела, щоб зовсім виключити вплив московських «доважків брехні».

Не викликає сумніву, що й митрополит Максим «став жити при дворі самого хана». І не одного, а трьох, які правили в його час Золотою Ордою:

Туда–Менгу (1282–1287);

Талабуги (1287–1290);

Тохти (1291–1312).

Підтверджує думку той факт, що Золота Орда з 1283 до 1305 року, в час перебування Максима на митрополичій кафедрі, розвивалася по висхідній, і офіційної релігії в державі не існувало. Не було, так би мовити, причини змінювати заведені Батиєм і продовжені його онуком Менгу–Тимуром порядки. Тим більше, що і Яса Чингісхана вимагала, щоб «кожен перебував там, де повелів хан» і «задовільнявся тим, що має».

Не міг митрополит змінити місце свого перебування без дозволу хана. Не варто забувати ці аксіоми життєдіяльності Золотої Орди, хоч як би московити цього бажали. Закони держави не робили для них винятків.

Третім митрополитом, висвяченим на митрополію з дозволу хана Тохти, став святий Петро. Він зайняв кафедру в Сараї в 1309 році. За цього митрополита вже виразно помітне існування двох окремих митрополій — Київської та Сарайської.

Нагадаю читачам про три важливі події, що сталися в Золотій Орді на початку XIV століття:

— запровадження ісламу як державної релігії в Золотій Орді (з 1312 року);

— втрата Золотою Ордою Волині, Київщини, Галичини, Чернігівщини тощо (1319–1320 роки);

— зміна династії Рюриковичів на династію Чннгісидів у Московському улусі Золотої Орди (1320–1328 роки).

Перша подія є в наш час загальноприйнятою і не підлягає сумніву. В 1312 році царський престол Золотої Орди зайняв хан Узбек. З його появою й починає утверджуватися іслам. Зрозуміло: мусульманська релігія утверджувалася в державі не один день і навіть не один рік. Знадобилися десятиліття, щоб у містах і поселеннях держави з’явилися мечеті, медресе, ісламські правники й священики, а кочові тюркські племена пройнялися мусульманською ідеєю.

Друга подія — втрата Золотою Ордою Києва в 1319- 1320 роках — у середині XIX століття ще визнавалася в наукових колах Російської імперії. Якщо уважно вивчити твори навіть професора–русофіла М. П. Погодіна, то виявимо, що в полеміці з М. І. Максимовичем він визнавав цей факт. Та й європейська історична наука (польська, литовська, угорська) цілком підтримувала цю безперечну істину. «Історія Русів» дуже виразно засвідчила факт звільнення Києва від татаро–монголів у 1320 році. Не стану цитувати «Історію Русів», бо навіть М. М. Карамзін на початку XIX століття говорив про це. Послухаймо:

«Сей мужній воїн (Гедимін. — В. Б.), у 1319 році переможно закінчивши війну з Орденом, негайно подався на Володимир (Волинський. — В. Б.)… Місто здалося. Гедимін, доручивши його своїм Намісникам, поспішив до Луцька… городяни не оборонялися, і переможець, проявивши розсудливу лагідність, запевнив усіх Росіян (українців. — В. Б.) у безпеці й захисті. Стомлене військо його відпочивало цілу зиму…

Як тільки весна настала й земля покрилася травою, Гедимін