Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі - Олена Михайлівна Апанович

Орлик та українські старшини марно намагалися стримати салтана і мурз, покликаючися на договір із ханом, його зобов'язання не чинити лихо населенню України. Український гетьман Орлик, київський воєвода Потоцький, навіть сам салтан Іслам-Гірей видавали оборонні універсали містам і селам, але це їх не рятувало. В листі до Карла XII Орлик із гнівом і болем описував, як татари обдирали й пустошили церкви, обертали їх на кінські стайні або спалювали до попелу, навмисне різними способами оскверняли: перекидали церковні престоли, топтали ногами святі дари, глумилися над іконами, гвалтували дівчат, дітей малих рубали навпіл, мордували людей. Від Дністра до Росії забрали в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків, посполитих, жінок і дітей.

Зойки жаху та відчаю лунали по всьому краю. Правобережне козацтво, що приєдналося до нового гетьмана, кинулося тепер рятувати своїх близьких від татар. Із 16 тисяч козаків, що були у війську Орлика, залишилося ледве три тисячі. Гетьман спочатку відвів своє військо до Фастова, а потім повернувся до Дністра. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах.

Гірко нарікаючи на татар, як найфатальніших союзників, яких коли-небудь мала Україна, Орлик прохав шведського короля клопотатися перед падишахом про визволення забраного з України ясиру. Карл XII виконав прохання Орлика. 31 липня 1711 р. султан видав наказ сераскірові (бендерському паші) одшукати, зібрати й передати Орликові українських бранців, яких пригнали з минулого походу на Україну й які знайдуться в краї, де править цей паша. Частина бранців була звільнена, але симпатія народу до справи Орлика була втрачена.

З великими труднощами, впродовж двох років готувалося визволення України з-під московського панування. Чималі результати були досягнуті протягом успішного переможного походу Орлика на Правобережжя. Проте все скінчилося нічим, зійшло нанівець. Всі попередні плани виявилися перекресленими непередбаченими обставинами.

Невдача експедиції в Україну була тяжким ударом і для Карла XII. Замість очікуваного наступу турків на Правобережну Україну тепер цар із московським військом наближався до кордонів Молдавії з надією на легку перемогу. Однак і царські сподівання виявилися марними. Орлик не підкорився ударам долі й після перших днів невдачі знову продовжив пошук шляхів визволення України, насамперед вдаючися до дипломатичних акцій.

У липні 1711 р. Петро І із великим військом необережно далеко заглибився в тодішні володіння Туреччини — Бессарабію та на береги Прута. Там його оточили турки, татари та їхні союзники — поляки й частина запорожців. Петру І загрожували полон і неминуча капітуляція або ганебний мир. Заради врятування свого життя він мусив погодитися з усіма вимогами переможців.

Орлика не було в турецькому таборі. Його затримав шведський король. Мирні переговори також велися без нього. Однак Орлик сподівався, що тепер можна було б продиктувати царю свої умови — зречення ним прав на Україну. Але цар зумів підкупити великими грішми візиря — Баталджи-пашу, який випустив Петра І з військом на відносно легких умовах. Цар віддав Туреччині Азов та його округу, мусив зруйнувати свої фортеці— Таганрог, Кам'янку, а також фортеці на Самарі, зобов'язувався не втручатися в польські справи. В договір було включено питання про Україну. Петро зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережної України, то стаття про неї була сформульована настільки неясно, двозначне, що цей пункт кожна сторона могла тлумачити по-своєму. Орлик доводив, що на основі цієї умови Москва зовсім зрікалася й Лівобережної, й Правобережної України, яка в цілому стає незалежною й самостійною. Водночас російський віце-канцлер у Константинополі Шафіров зі свого боку доводив: із договору не випливає, що цар відмовляється від Лівобережної України.

Крім цього, посилилися непорозуміння між Туреччиною та Росією на грунті різного тлумачення Прутського договору, ратифікація якого затягувалася ще й невиконанням царем умов про повернення Азова та знищення Таганрозької фортеці.

Пилипа Орлика турки запросили до Стамбула, обіцяючи віддати під його гетьманську булаву й Правобережну, й Лівобережну Україну, а також Запорозьку Січ. Але шведський король, обурений миром із царем, намагався затримати союзників-поляків і козаків при собі. Його недвозначні погрози примусили Орлика, що перебував на півдорозі до турецької столиці, повернути назад. Туди була послана козацька делегація у складі прилуцького полковника Дмитра Горленка, генерального судді Клима Довгополова, генерального писаря Івана Максимовича, генерального осавула Григорія Герцика і кошового отамана Костя Гордієнка.

Козацькому посольству Орлик вручив інструкцію, складену ним 3 грудня 1711 р. у турецькому місті Бабі. Інструкція складалася з десяти статей, які були просякнуті ідеями звільнення від іга Москви та здобуття Україною незалежності. Посольство мало просити турецький уряд відповідно до Прутського договору, який зафіксував визволення України (з обох берегів Дніпра) від московського ярма, передати Україну новообраному гетьманові й його наступникам.

Орлик звернувся з проханням до Оттоманської Порти виступити посередницею й примусити Москву «відмовитись від України назавжди, вивести з нашої землі своє військо й випустити на волю заарештовану під час минулої війни й заслану на Сибір або куди-небудь в інше далеке місце нашу військову старшину, урядових осіб і всіх взагалі українців, зокрема й посланців від Запорозької Січі, що були затримані в Лебедині, й тих запорозьких товаришів, котрих запросили на роботи за гроші в Петербург і опісля затримали, — одних у Сівську, інших у Вільні, — а потім заслали на каторжні роботи.

Нехай також цар випустить на волю жінок і дітей генеральних старшин, полковників, сотників, інших урядових людей, котрих минулої зими цар, почувши про намір Блискучої Порти сповістить війну, наказав позвозити до Глухова, щоб залякати українців і цим зміцнити свою владу на Вкраїні. Виходячи з України, московське військо повинне передати всі фортеці до влади гетьмана. А саме: одступаючи, не повинне робити українським жителям нічого злого ні явно, ні тайно, не брати з собою в полон і нікому не робити ніякої шкоди. Крім того, царські генерали повинні повернути всі гармати, котрі вони позабирали з Січі й повідвозили в Білу Церкву, коли ж їм це буде дуже важко зробити, вони повинні замінити ці гармати іншими з різних українських фортець, котрі там повинні залишитися після виходу з них московських залог. Узагалі ж, треба домагатися, щоб були повернуті всі збитки