Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Згідно з британськими підрахунками, передача частини Східної Пруссії та Верхньої Сілезії Польщі створила б 2,5 мільйона німецьких біженців. Установлення нового кордону на Одрі додало б ще 2,5 мільйона переміщених осіб. Ці зміни обговорювалися в Тегерані. Переміщення кордону до Ниси-Лужицької означало б переселення ще 3,25 мільйона етнічних німців. Американці були особливо обережними, відмовляючись передавати щось більше, ніж Східна Пруссія, невелика частина Померанії та Верхньої Сілезії. «Ми повинні чинити опір енергійним зусиллям, спрямованим на розширення польського кордону до лінії Одри або лінії Одра—Ниса», — стверджував меморандум Державного департаменту США, підготовлений на Мальті.
Британці були трохи зговірливішими. Вони вже погодилися з лінією Одри під час переговорів із радянцями та представниками лондонського польського уряду в Москві в жовтні 1944 р. Однак вирішили протистояти лінії по Нисі-Лужицькій, і після консультацій з американцями на Мальті Іден запропонував Черчиллю відмовитися навіть від своєї попередньої підтримки лінії Одри. Британці прийняли лінію Одри, щоб допомогти Станіславу Миколайчику переконати своїх колег змиритися з територіальними втратами на Сході, але вони не бажали робити подібну послугу «люблінським полякам»[305].
«Було б дуже шкода запхнути в польського гусака стільки німецької їжі, щоб він помер від розладу шлунка», — сказав Черчилль Сталіну, взявши на себе представлення позиції Заходу. Він підтримав переміщення польського кордону на захід і вважав, що поляки повинні компенсувати втрати на сході співмірною кількістю німецької території, з якою вони могли б упоратися, але не більше. Згідно з британським протоколом зустрічі, «він був свідомим, що більшість британців шокувала сама ідея насильницького переміщення мільйонів людей. Його самого це не шокувало, але, безумовно, ця точка зору стала панівною у Великій Британії. Моделлю слугували депортації грецького та турецького населення після попередньої війни, адже відтоді обидві країни мали мирні відносини; але в тому випадку було переселено менше двох мільйонів людей. Якщо Польща забере Східну Пруссію і Сілезію до Одри, це означатиме повернення до Німеччини шести мільйонів німців. Це може стати моральним викликом, який він мусить вирішити з власним народом».
Знання Черчилля про історію або, найімовірніше, його пам’ять часом бували доволі вибірковими. «Розплутування» турків та греків після Першої світової війни, яке греки згадували як частину «Малоазійської катастрофи», навряд чи було «великим успіхом» із гуманітарних міркувань, але його посилання на британську громадську думку не було шахрайством. У Лондоні ставилися із застереженням до «великих переміщень населення». Багатьом «було незрозуміло, чи зможе Польща заселити та розвинути настільки великі території, а залежність Німеччини від імпорту продуктів харчування значно зросте. Крім того, громадська думка, як у парламенті, так і в країні, дедалі критичніше ставилася до надмірних територіальних вимог, висунутих люблінськими поляками».
Черчилль зробив усе можливе, щоб підготувати британську громадськість до майбутньої зміни польських кордонів. У своєму виступі в парламенті 15 грудня 1944 р. він підкреслив переваги обмінів населенням для майбутнього європейського миру. «Передавання кількох мільйонів людей має здійснюватися зі сходу на захід чи північ, а вигнання німців... із території, яку Польща займатиме на заході й півночі. Вигнання — це метод, який, судячи з того, що ми бачили, буде найбільш задовільним та тривким. Там не буде мішаного населення, яке зумовлюватиме нескінченні проблеми, як в Ельзасі-Лотарингії. Усе буде зачищено. Мене не лякають такі великі переселення, які є більш можливими в сучасних умовах, аніж будь-коли раніше».
У Ялті Черчилль ішов проти переконання переважної частини британської громадськості, яка була б «шокована ідеєю насильницького переміщення мільйонів людей». Але він не готовий був погодитися на всі вимоги Сталіна, зокрема щодо кордону по Нисі-Лужицькій. Обговорення сягнуло нового рівня цинізму, коли до дебатів приєднався Сталін. Він зазначив, що не буде потреби відселяти німців із майбутніх польських територій: «Там не буде ніяких німців, бо коли приходять наші війська, то німці втікають і не залишається ніяких німців». Черчилль визнав, що «це, звичайно, спрощувало проблему». Він знав, що її ще дужче «спростив» той факт, що за часів війни шість-сім мільйонів німців загинули, а союзники своїми бомбардуваннями міст створили простір у Німеччині для тих, кого переселять із Заходу. Черчилль очікував, що втрати в Німеччині зростуть ще на мільйон до закінчення бойових дій. Коли Сталін запитав, чи він має на увазі один-два мільйони, прем’єр-міністр відповів на це, згідно з американським протоколом зустрічі: «О, я не пропоную жодних обмежень на кількість загиблих»[306].
Будучи верховним командувачем Червоної армії, Сталін випромінював упевненість, коли переконував Черчилля, що німецькі біженці масово виїжджають із територій, які от-от захоплять радянські війська. Довільні вбивства, зґвалтування та мародерство стали частиною повсякденного життя тих, хто не зміг утекти. Навесні 1945 р. радянська влада у Східній Пруссії звітувала до Москви, що темпи самогубств на окупованій радянцями території зростають серед німців загалом, і серед жінок зокрема. Сталін не поспішав відновлювати дисципліну у своїй окупаційній армії.
Коли восени 1944 р. один із лідерів югославських комуністів Мілован Джилас публічно критикував солдатів Червоної армії за зґвалтування та вбивства в Югославії, порівнюючи поведінку радянських солдатів із їхніми британськими колегами не на користь перших, він налаштував Сталіна проти себе. «Чи Джилас, який і сам є письменником, не знає, що таке людські страждання та людське серце? Хіба він не здатен зрозуміти солдата, який, пройшовши тисячі кілометрів крізь кров, вогонь і смерть, розважається з жінкою або бере якусь дрібницю?» Якщо такою була реакція Сталіна на скарги щодо злочинів Червоної армії в Югославії, то яка надія могла бути для німців?[307]
У січні 1945 р. радянська преса надзвичайно вороже налаштувалася щодо німецьких військових злочинців та німецького населення в цілому. Очолив атаку кращий радянський пропагандист цього періоду Ілля Еренбург. «Озлоблений ненависник німців Еренбург, — стверджував огляд радянської преси, укладений американським посольством у Москві, — пишучи з більшою ретельністю, ніж зазвичай, окреслив свою програму: відновити спустошені радянські території за рахунок німецьких трудових загонів, перевішати злочинців, за винятком дітей». Еренбург був єдиним радянським журналістом, який, на думку Сталіна, не потребував редакторів.
«Тепер ми розуміємо, що німці — це не люди, — писав він у серпні 1942 р. у газеті Червоної армії “Красная Звезда”. — Тепер слово “німець” стало найстрашнішим прокляттям. Не говорімо. Не обурюймося. Убиваймо. Якщо ти не вб’єш німця, німець уб’є тебе. Він забере твою сім’ю і мордуватиме її у своїй проклятій Німеччині. Якщо ти вбив одного німця, убивай іншого». Коли Вермахт заглибився на радянську територію, це був заклик до боротьби з німецькою армією, але, коли радянські війська ввійшли в Пруссію, це перетворилося на заклик винищити німців як народ. «Що б ви зробили, якби виявили німця біля різдвяної ялинки?» — спитав Еренбург західного гостя на вечірці 12 січня 1945 р., яку влаштував Аверелл Гарріман. Коли британський генерал відповів: «Пристрелив би його», — Еренбург сказав: «Це надто добре для нього. Ви повинні повісити його на ялинці». Потім він заявив, що висловився проти вбивств дітей і забезпечить, щоб вішали лише німців віком від шістнадцяти років[308].
Шостого лютого, за день до того, як Молотов запропонував розширення західного кордону Польщі до Ниси-Лужицької, радянська окупаційна влада в Німеччині видала наказ утворити
