Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо - Маріано Сігман
Вище ми говорили, що навчитися — означає вписати нову інформацію в рамки індивідуального мислення. Навчати інших — це вправа на переклад, яка збагачує, тому що людина не тільки повторює факти й гризе граніт науки, а й тренується спрощувати, підсумовувати, наголошувати й думати, як певна проблема виглядатиме в чужій картині світу. Усі завдання, невіддільні від викладання, одночасно живлять прагнення вчитися самому.
▶ Той, хто чудово розуміє, що таке модель психіки, уміє дивитися на світ чужими очима, а тому усвідомлює, що дві людини можуть дійти протилежних висновків. Ось проста лабораторна демонстрація. Людина бачить коробку цукерок. Що в ній, не видно. Далі вона спостерігає, як хтось виймає всі цукерки й залишає в коробці лише фантики. Потім приходить Білл, який не бачив жодної з попередніх дії. У людини запитують: «Що, на думку Білла, лежить у коробці?» Щоб відповісти, потрібно влізти в голову іншого.
Людина зі сформованою моделлю психіки розуміє, що, з погляду Білла, найприродніше вважати, що в коробці лежать цукерки. Людина, яка ще не навчилася ставати на місце іншої, думає, що Білл знає про фантики всередині. Цей елементарний приклад порушує цілу низку проблем, серед яких розуміння відмінностей не тільки в обсязі знань, а й в емоційній сфері, слабкостях і способах мислення. У перші місяці життя немовля демонструє примітивні способи використання моделі психіки, яка вдосконалюється з розвитком.
Ми із Сесілією Калеро підтвердили першу частину гіпотези про навчання як процес консолідації моделі психіки. Доведено, що діти не прагнуть відкалібрувати модель знань іншої людини. Вони вчитимуть її, навіть якщо зовсім не розуміють, що їй уже відомо. Але головне відкриття чекало попереду. Ретельно спостерігаючи за розвитком маленьких учителів, ми хотіли дізнатися найцікавіше: чи справді модель психіки розвивається й зміцнюється, коли діти навчають інших людей?
Другу гіпотезу (про вчительський інстинкт), згідно з якою вчити інших корисно для закріплення власних знань, сьогодні досить одностайно сприймають як аксіому. Естафету Сенеки підхопив Жозеф Жубер, генеральний інспектор вищої освіти за часів Наполеона, який стверджував: «Навчати — означає вчитися вдруге». Сучасна версія цієї ідеї, яка проголошує, що один зі способів вивчити матеріал — це стати на місце вчителя, бере початок із практичної потреби нашої системи освіти. Закріплення за учнем чи студентом ментора істотно підвищує рівень засвоєння знань. Але забезпечити кожному вихованцеві тьютора-експерта просто неможливо. Один зі способів розв’язання цієї проблеми, який успішно пройшов перевірку в інноваційних освітніх системах, — внутрішнє менторство. У його рамках учні тимчасово виконують роль наставника й поглиблюють знання своїх однокласників. Схожа ситуація природно виникає в сільських школах, коли учні різного віку навчаються в одному кабінеті, а також за межами шкільного подвір’я.
Один із найкращих сучасних лінгвістів Андреа Моро відзначає, що насправді рідна мова — це мова друзів, а не батьків дитини. Малюки, які зростають у чужій країні, говорять мовою однолітків краще, ніж материнською. Впровадження внутрішнього менторства в класі — це привнесення у формальну освіту методу, поширеного та результативного в школі життя.
Хоча внутрішнє менторство не таке ефективне, як наставництво експерта, воно вигідне не лише з практичних та економічних міркувань. Навчаючи іншого, ментор навчається сам. Цей ефект зберігається, навіть коли вони з учнем є однолітками й періодично міняються ролями.
Такий перспективний метод потрібно частіше застосовувати в навчальному процесі. Але існує важливе застереження. Іноді діти помітно вдосконалюють свої знання, коли навчають інших. А іноді ні. Якби вдалося зрозуміти, коли цей метод працює, то ми отримали б дуже гарний рецепт поліпшення освіти, а ще розкрили б важливу таємницю навчання.
Цю проблему дослідили Род Роско й Мішелен Чі, проаналізувавши різні форми взаємного навчання. Вони виявили, що статус ментора йшов на користь учневі, коли було дотримано таких принципів:
1) ментор повторює й перевіряє знання учнів і в такий спосіб визначає помилки, заповнює прогалини й створює нові ідеї;
2) ментор застосовує аналогії й метафори для пояснення понять і розставляє пріоритети у вивченій інформації. Навчати — значить не просто перелічувати факти, а будувати сюжет, який поєднує інформацію в цілісну історію.
Ці принципи нагадують уже знайомий нам палац пам’яті. Запам’ятовування більше схоже на творчий процес, ніж на механічне розташування інформації в закамарках мозку. Щоб спогади були виразними й жили довго, потрібно організувати їх у візуальний сюжет, логіка розгортання якого нагадує будову палацу й базується на причинно-наслідкових зв’язках. Зараз ми можемо застосувати цю ідею до всього мислення. Коли студенти навчають інших, вони організовують опановані раніше концепти в новій формі, яка сприяє запам’ятовуванню й засвоєнню щойно здобутих знань. Ментори будують свої палаци думки.
Епілог
Мені було приблизно шістнадцять, коли я прочитав коротке оповідання про двох людей, які дуже сильно любили одне одного. Одного вечора вони кохаються, а тоді він іде в душ. Вона курить у ліжку й дослухається до відгомонів любові у своєму тілі. А з ним трапляється нещасний випадок: він підковзується, падає, ударяється головою об ванну. І помирає в цілковитій тиші, і ніхто, навіть вона, не знає, що сталося. Оповідання про ту мить, коли їх розділяє якийсь метр, вона безмежно щаслива завдяки коханню до нього, а він мертвий. Я не пам’ятаю ні автора, ні назви, тільки дешевий папір і неякісно надруковані журнальні сторінки. Згодом мені трапилася схожа ідея в останній новелі антології, яку уклали Борхес і Біой Касарес. Це оповідання називалося «Величезний чужий світ»{Автор — перуанський письменник Сіро Алеґрія. (Прим. пер.)}: «Кажуть, Данте в сороковому розділі “Нового життя” пише, що дуже здивувався, зустрівши на вулицях Флоренції пілігримів, які не чули про його кохану Беатріче».
Ця книжка і, мабуть, уся моя наукова пригода — спроба відповісти на запитання, приховані в обох текстах. Думаю, що кожен із нас так чи інак цього прагне. Існує raison d’être слів, обіймів, любові. А ще сварок, суперечок, ревнощів. І він полягає в тому, що ми виражаємо свої почуття, погляди й ідеї незграбною мовою тіла.
Якби я мав підсумувати ідею цієї книжки однією фразою, то сформулював би її як
