Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба - Колектив авторів
Одним з найпоширеніших у пізньоскіфському середовищі був культ предків та героїзованих вождів. Останнє підкріплюється наявністю надгробних рельєфів із зображенням вершника. Культ вершника простежується і в розпису вирубаного в скелі склепу № 9 з Неаполя Скіфського. Сцена полювання на кабана має багато аналогій у фракійському, а також сарматському мистецтві.
Під час поховального обряду, мабуть, відбувалися релігійні танці, уявлення про які дають зображення розписів склепів № 2 та № 8. Нерідко в поховальному ритуалі використовувалися символи вогню: охра, реальгар, вугілля, кремінь. Для очищення могили ставили курильниці з ароматичними смолами, обкурювали сіркою. Траплялися випадки навіть часткової кремації небіжчика (Усть-Альма, Неаполь). Щоб захиститися від померлих останнім зв'язували ноги ремінцем, закривали могили кам'яними закладами з великих плит, забивали вхідні ями камінням. У могилах пізньоскіфських некрополів в жіночих похованнях знаходять дзеркала, іноді навмисно пошкоджені. Їх наявність також пов'язана з культом мертвих та солярною символікою.
Для захисту від злих духів у поховальному ритуалі широко використовувалися різні амулети: бронзові дзвіночки, різноманітні підвіски, виготовлені з каменю, коралів, бронзи, єгипетського фаянсу. Деякі з них мали антропоморфні та зооморфні зображення. Апотропеїчну функцію виконували також браслети, оздоблені зображеннями зміїних голівок, а також кільця з виступами-гульдами. До першого століття н. е. належать знахідки амулетниць, які вміщували певний предмет поклоніння. До категорії пам'яток, пов'язаних з культами, можна віднести зображення оленів та коней на глиняних пряслицях. Деяке магічне призначення мали також речі з сарматськими знаками. Вони відомі на посуді, кам'яних плитах, вапняковій чаші, надгробках, предметах побуту, серед графіті з «будинку з фресками», в розписах вирубаних у скелі склепів тощо.
Для пам'яток мистецтва пізніх скіфів, як і для всієї культури, характерний синкретизм. Насамперед, це надгробки, для яких можна визначити «греко-варварський» стиль, а також розписи вирубаних склепів, виконаних під впливом боспорського живопису.
Деякі традиції в оздобленні одягу пізньоскіфське населення перейняло у греків, фракійців, сарматів. На ранньому етапі костюм кримських скіфів ще зберігав зв'язок з попередньою епохою, але в перші ст. н. е. він зазнав певних змін: з'являються нові типи головних уборів, частіше почали носити плащ з фібулами, поширюються нові типи поясних пряжок. Під впливом сарматів жіночий костюм набуває пишності: поділ та руків'я обшиваються намистом, трапляються шкіряні пов'язки, оздоблені орнаментованими пластинами, або діадеми, серед прикрас — численні сережки, кільця, персні, браслети.
Протягом кінця III—II ст. до н. е. пізні скіфи ще утримували деякі традиції степової культури, а також тавро-скіфського населення, але етнічні зміни, що відбувалися, призвели до виникнення синкретичної, хоча й досить самобутньої, пізньоскіфської культури Криму[465].
«Мала Скіфія» в Добруджі
«Малу Скіфію» за Дунаєм згадує у своїй капітальній «Географії» Страбон [VII, 4, 6; 5, 12]. Він писав, що скіфське населення цієї території просунулось з «Малої Скіфії» на Дніпрі спочатку за Тіру та Істр, а потім вже на землі Добруджі. За Страбоном, виходить, що ці події відбулися під час існування «Малої Скіфії» на Нижньому Дніпрі.
Але це не так. Просування скіфів до Дунаю почалося ще на зорі скіфської історії. Досить згадати лише про події зіткнення скіфів з кіммерійцями та битву кіммерійських царів між собою, їх загибель у бою та могилу, де вони були поховані поблизу р. Танаїс [Herod., IV, 11].
VI ст. до н. е. датується просування скіфів до Дунаю[466]. Скіфських пам'яток часів архаїки між Дунаєм та Дністром небагато. В цьому плані згадана територія майже не відрізняється від Північного Причорномор'я. Дуже характерно, що звідси походить кілька архаїчних скіфських статуй, що підтверджує факт наявності тут значної кількості скіфів.
Є підстави стверджувати про просування скіфів у ранні часи на територію Середньої Європи.
Просування скіфів до Дунаю і за Дунай фіксується упродовж усього існування Великої Скіфії. Особливо виразно це виявилося на фінальному етапі її історії під час скіфо-македонського конфлікту. На цей час археологія свідчить про наявність значних груп скіфів між Дністром та Дунаєм, є вони і за Дунаєм. Вторгнення скіфів за Дунай не призвело до загибелі місцевого населення. Послаблення скіфських впливів у регіоні лише частково пояснюється поразкою їх під час конфлікту з Македонією, а більшою мірою — загальною кризою, що спіткала Велику Скіфію. Їхні пам'ятки зникають у Буджаку, не досить виразні сліди перебування скіфів зберігаються в частині Добруджі, де звичайно локалізують «Малу Скіфію» Страбона.
Джерела твердо вказують на синкретичний характер культури цього регіону, строкатий склад його населення, серед якого вирізняють скіфів, греків, гетів, фракійців, а потім — і бастарнів. Характерно, що окремі групи скіфів вирізнити неможливо. Нумізматика уможливлює визначення серії монет, які повідомляють імена «скіфських» династіє — Танус, Каніт, Саріак та ін.
Існування «Малої Скіфії» у цьому регіоні датується самим кінцем III — початком І ст. до н. е. Кінець «держави» пов'язується з подіями війни Мітридата з Римом.
На нашу думку, немає достатніх даних вважати це політичне об'єднання скіфським. Наявність порівняно невеликого скіфського етнічного компоненту, розчиненого в масі місцевого населення, не визначало не тільки скіфського, а й навіть скіфоїдного характеру держави. До речі, навряд чи варто назвати її державою. Використання назви «скіфи» для характеристики населення цієї території відбиває сталу тенденцію античних авторів називати «скіфами» змішане варварське населення. Досить часто саме цей термін використовував Овідій для опису населення Подунав'я, що нічого спільного із скіфами не мало.
Саме тому вважаємо недоцільним давати тут характеристику «Малої Скіфії» в Добруджі, що не пов'язана із «пізньоскіфським» періодом у Північному Причорномор'ї[467].
Частина друга
Античні держави Північного Причорномор’я
Розділ I
Північне Причорномор’я під час грецької колонізації
Упродовж другої половини VII—VI ст. до н. е. на північному узбережжі Чорного моря вихідці зі Східної Греції заснували багато міст і поселень. Небувалий за своїми масштабами міграційний рух головним чином іонійців під проводом Мілета здійснювався за умов інтенсивного розвитку полісів, їх аграрного господарства, ремісничої та торгової діяльності і був спричинений вторгненнями в Іонію спочатку лідійців, а потім персів. За інших історичних умов, що склалися не лише в античному світі, а й у Північному Причорномор'ї, елліни з Гераклеї Понтійської та Делосу в 442/ 421 р. до н.
