Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

ми вважати реальними наші шанси на порятунок? З позиції бізнесу такого шансу про­сто нема; якщо ймовірність виграшу становить лише два відсотки, жодна твереза людина не буде ризикувати свої­ми статками і вкладати значний капітал у підприємство з настільки мізерною надією на успіх. Однак якщо йдеться про життя і смерть, «розумний шанс», навіть малий, треба розуміти як «реальну можливість».

Життя — не азартна гра і не бізнес-підприємство, і тому ми повинні скрізь, де тільки можливо, маємо шукати бодай натяк на реальну можливість порятунку, наприклад у життєдайному мистецтві медицини. Якщо у хворого є хоча б незначний шанс на життя, жоден свідомий своєї відповідальності лікар не скаже: «Облишимо спроби» і не запропонує вдатися до паліативів — навпаки, буде зро­блено все можливе, аби врятувати людське життя. Звісно, хворе суспільство може сподіватися на таке ставлення й до себе.

Для духу сучасного ділового суспільства вельми ха­рактерним є те, що шанси людства на порятунок оціню­ються з погляду бізнесу чи азартної гри, а не з погляду людського життя. Не вирізняється мудрістю модний нині технократичний підхід, згідно з яким нема нічого небез­печного в тому, що ми поглинуті роботою чи розвагами, позбавлені почуттів тощо, і навіть якщо це є технократич­ний фашизм, то, зрештою, він не такий уже й поганий.

Проте ми видаємо бажане за дійсне. Технократичний фа­шизм неминуче призведе до катастрофи. Де гуманізована людина, з'їхавши з глузду, буде не в змозі підтримувати існування життєздатного суспільства у далекій перепективі, а у ближній — не зможе втриматися від застосування ядерної чи біологічної зброї.

І все ж деякі наявні чинники обнадіюють. По-перше, щораз більше й більше людей усвідомлюють істину, сфор­мульовану Месаровичем і Пестелем, Ерліхами та іншими спеціалістами, а саме: якщо Західний світ не хоче наза­вжди піти із життя, необхідно на суто економічній основі створити нову етику, нове ставлення до природи, напо­внити новим змістом солідарність і співпрацю. Цей за­клик до здорового глузду, навіть якщо відсторонитись від емоційних та етичних міркувань, здатен мобілізувати уми досить великої кількості людей. До нього не слід ставити­ся легковажно, навіть попри те, що в перебігу історично­го розвитку відомо багато випадків, коли народи діяли всупереч своїм життєвим інтересам і навіть всупереч ін­стинкту самозбереження. Вони могли чинити так, бо їхні лідери переконували їх (а також самі себе) в тому, що вони не стоять перед вибором «бути чи не бути». Та якби вони дізналися правду, відбулася б нормальна нейрофізіологіч­на реакція: усвідомлення загрози життю викликало б від­повідну захисну реакцію.

Інший обнадійливий чинник — посилення невдово­леності сучасною соціальною системою. Зростає кількість людей, що страждає на «хворобу століття» (la malaise du siècle): вони відчувають депресію і усвідомлюють її, не­зважаючи на всі зусилля її приборкати. Люди відчувають себе нещасними через власну ізольованість, переживають порожнечу свого усамітнення, безсилість, марність свого життя. Багато хто усвідомлює це дуже виразно; хтось ба­чить це менш чітко, але цілком погоджується, якщо чує зі слів інших.

Наразі у світовій історії лише нечисленній еліті було доступне життя, що складалося з порожніх розваг. Але ця еліта трималася здорового глузду, усвідомлюючи, що оскільки влада перебуває в її руках, то думати й діяти слід таким чином, щоб цю владу не втратити. Сьогодні ні­кчемний, споживацький спосіб життя веде весь середній клас, представники якого не володіють ні економічною, ні політичною владою і не несуть особистої відповідальнос­ті. Більша частина населення Західного світу скуштувала втіх споживацтва, та зростають лави тих, хто спробував цих благ, але не отримав задоволення. Люди приходять до розуміння, що володіння багатством не забезпечує щастя; традиційне етичне вчення пройшло через випробуван­ня — й дістало підтвердження на практиці.

Стара ілюзія лишається привабливою тільки для тих людей, чиє життя не має буржуазних розкошів, — це дріб­на буржуазія Заходу й більша частина населення «соціаліс­тичних» країн. Справді, надія на «щастя через споживан­ня» життєздатна переважно в тих країнах, які ще далекі від здійснення цієї буржуазної мрії.

При ретельнішому дослідженні втрачає силу одне з найсерйозніших заперечень проти можливості подолання жадібності і заздрощів, згідно з яким вони є глибоко вко­ріненими в людській природі. Ці вади живучі зовсім не тому, що вони вроджені, а тому, що людині важко проти стояти тиску з боку суспільства, важко не стати вовком серед вовків. Зміна соціального клімату, переорієнтація самої системи цінностей — як добрих, так і поганих — зробить перехід від егоїзму до альтруїзму не таким уже й складним.

Отже, ми знову повертаємося до того, що орієнтація на буття — це велетенська потенційна сила людської при­роди. Лише меншість керується виключно принципом во­лодіння, але й принципом буття послідовно керується неба­гато людей. Домінувати може кожна з цих тенденцій, а яка саме — залежить від соціальної структури. Якщо суспіль­ство орієнтоване переважно на буття, відмирає тенденція до володіння, а тенденція до буття живиться. У суспільстві, орієнтованому переважно на володіння, такому, як наше, все відбувається якраз навпаки. І все ж, скільки б не при­гнічувалася орієнтація на буття, завжди знайдеться хтось, хто її дотримується. Жоден Савл не стане Павлом, якщо до свого обернення він уже не був ним.

Перехід від володіння до буття — це фактично питан­ня про те, яка чаша терезів переважить, тоді як у зв'язку з наявними змінами заохочується все нове, а не старе. Крім того, справа не в тім, щоб майбутня людина різнилася від попередньої, як небо від землі, а в тім, щоб змінився на­прямок її розвитку. За першим кроком у новому напрямку буде зроблено наступний, і якщо напрямок обрано пра­вильно, ці кроки вирішують усе.

Обнадіює також аспект, пов'язаний, хоч як це не па­радоксально, з рівнем відчуження, притаманним більшос­ті населення, в тому числі й керівництву. При попередньо­му обговоренні «ринкового характеру» уже зазначалося, що жадоба володіння і наживи зазнала певних змін через появу мотивації просто добре функціонувати, обмінюва­ти самого себе як товар і водночас лишатися нічим. Від­чужений ринковий характер здатен легше змінюватися, ніж характер нагромаджу вальний, який фанатично три­мається за свою власність і особливо за своє «Я».

Століття тому, коли більша частина населення скла­далася з «незалежних» громадян, страх позбутися своєї власності й економічної незалежності був найсерйознішою перешкодою на шляху до змін. Маркс жив у той час, коли робітничий клас був єдиним великим залежним класом і, на думку Маркса, найбільш відчуженим. Сьогодні пере­важна більшість населення є залежною; фактично всі, хто працює — наймані робітники (за даними перепису насе­лення США 1970 року, лише 7,82% всього зайнятого на­селення країни, старшого за 16 років, працює не за наймом, тобто «незалежні»);