Засвідчення - Джефф Вандермеєр

Близько семисот слів після повернення. Так само, як і в інших. Але, на відміну від них, це приблизно можна порівняти з її стислістю, доки вона не вирядилася в експедицію. І були там неоднозначні специфічні речі, яких не траплялося в інших. Тоді як антропологиня могла сказати: «Пустеля була порожня і неторкана», біологиня казала: «Скрізь ріс яскраво-рожевий чортополох, навіть коли прісна вода перетворилася на солону… Світло у сутінках було низьким горінням, сяйвом».

Це, на додачу, й незрозумілість, порожньої дільниці, викликало у Керманича думку, що біологиня може насправді пам’ятати більше, ніж інші. Що вона могла більше усвідомлювати, ніж інші, але з якоїсь причини це приховувала. У нього ніколи раніше не траплялося такої виняткової ситуації, але він згадав, як його колега допитував терориста, що отримав удар в голову, і тому сеанси дізнання відбувалися в лікарні: слідчий затримував пацієнта й затримував, сподіваючись, що до того повернеться пам’ять. Так і сталося. Але тільки факти, а не пориви до справедливості, які спровокували його дію, і тоді він здався, ставши легкою здобиччю для допитувачів.

Керманич не поділився своєю теорією із заступницею директора, адже, якщо він помиляється, та неодмінно цим скористається й остаточно зміцнить своє негативне ставлення до нього, та ще й якомога довше протримає його в хисткому стані. «Ніколи не роби нічого з однієї-єдиної причини», — неодноразово казав йому дідусь, і це, щонайменше, Керманич прийняв близько до серця.

Коси біологині були довгі, темно-каштанові, а потім їх зголили. У неї були темні, виразні брови, зелені очі, тонкий, трохи асиметричний ніс (якось-то була зламала його, упавши на скелі) й високі вилиці, які свідчили про значну домішку азіатської крові, за якоюсь родинною лінією. Її потріскані вуста були напрочуд повні порівняно з такими тонкими насупленими бровами. Її очам він не довіряв, йому здався підозрілим відсоток їхнього пігменту; Керманич навіть перевірив, чи не були вони раніше, до експедиції, іншого кольору.

Навіть сидячи за столом, вона все одно випромінювала враження фізичної моці, з товстими м’язами там, де були шия та плечі. Поки що всі аналізи на рак та інші аномалії дали негативний результат. Не пригадувалося, де саме про неї сказано, але Керманич гадав, що на зріст вона майже така сама, як він. Її мали тримати у південному крилі цієї будівлі вже два тижні, де їй не було чого робити, хіба що їсти й робити гімнастичні вправи.

До початку експедиції біологиня пройшла курс з інтенсивного виживання й навчилася володіти зброєю в об’єкті Центру — помешканні, призначеному для цієї мети. Її ознайомлювали з тими напівправдами, які командування Південного Округу вважало за корисне, керуючись критеріями, що Керманичеві здавалися потаємними, навіть темними. Її вводили в особливий стан, аби зробити піддатливішою для гіпнозу. Психологиня/директорка могла надавати їй скільки завгодно гіпнотичних сигналів — слів, які, у певних комбінаціях, здатні створювати потрібні ефекти. Керманичеві спало на думку, щойно двері зачинилися по ньому: а чи не робила директорка чогось для потьмарення її спогадів, доки та ще була в Нуль-зоні?

Керманич ковзнув у крісло навпроти біологині, усвідомлюючи, що Ґрейс спостерігає за ними, принаймні, крізь однобічне скло. Експерти допитали біологиню, але й Керманич теж був певним експертом і потребував безпосереднього контакту. Щось є таке в характері допиту віч-на-віч, чого бракує стенограмам і відеозаписам.

Підлога в неї під черевиками була закіптюжена, брудна, майже липка. Флуоресцентні лампи світили, нерівномірно блимаючи, і стіл зі стільцями нагадували меблі в кафетерії середньої школи. Він уловив запах і різкий, кислий присмак металу, низькоякісного мийного засобу, щось мов зіпсутий, прогірклий мед. Ця кімната не викликала довіри до Південного Округу. Якби це було призначено як помешкання для інструктажу, опитувань про попередню службу — або передбачалося помешканням для інструктажу чи опитувань про попередню службу, — цій кімнаті треба бути затишнішою і зручнішою, а не такою, як тепер — остаточно призначеною для допитів, для запобігання вірогідного опору.

Тепер, коли Керманич сидів навпроти біологині, та мала такий вигляд, що він не надто прагнув углядатися їй в очі. Але він завжди нервувався перед тим, як когось допитувати: завжди відчував, ніби той яскравий спалах закляк у своєму русі на небі й зійшов, щоб бути у нього за плечем — мов його мати во плоті перевіряє подеколи, як він там. У цьому була правда: мати й справді подеколи перевіряла його. Могла й тримати кадри зйомки. Тож це була не параноя чи просто відчуття, а частка його можливої реальності.

Іноді це навіть допомагало — зіграти на власній нервозності, — щоб інший розслабився. І ось він прочистив горло, невпевнено сьорбнув ковток води зі склянки, принесеної з собою, пожмакав теку особової справи, що лежала на столі між ними обома, а також покрутив у руках і пульт дистанційного керування для телевізора, який лежав ліворуч. Аби закостеніли умови, в яких знайшли опитувану, аби переконатися: їй штучно не навіялися спогади, — заступниця директора наказала, щоб цій жінці не надавати жодної інформації з її особової справи. Керманич мав це за жорстокість, але погодився з Ґрейс. Він хотів, щоб ця особова справа була своєрідною нагородою під час якоїсь пізнішої сесії, хоча ще не знав, чи дасть цей документ біологині.

Керманич назвався справжнім іменем, повідомив, що їхнє «інтерв’ю» записується, і спитав у неї, яке ім’я занотувати для запису.

— Називайте мене Жар-птахою, — сказала вона.

Чи не звучав якийсь болісний виклик, вияв непокори в її голосі?

Він подивився на неї, і за мить опинився в морі, знов одвів очі. Чи вона якось гіпнотично впливає на нього?

Це була його перша думка, яку він швидко відмів.

— Жар-птаха?

— Або взагалі ніяк.

Він кивнув головою, знаючи, коли треба на дещо заплющити очі, аби дослідити це згодом. Невиразно пригадувалося щось подібне з її особової справи. Можливо.

— Жар-птаха, — повторив він, куштуючи це слово. Воно залишало крейдяний, неприродний смак у роті. — То ви нічого не пам’ятаєте про експедицію?

— Я вже казала іншим. Це була незаймана пустеля.

Йому здалося, ніби він уловив іронічні нотки в її голосі, але не був того певен.

— Наскільки добре ви вивчили лінгвістку… під час тренування? — спитав він.

— Не дуже добре. Вона занадто балакуча й криклива. Просто не могла заткнути пельку. Вона була… — Голос біологині змовк, і