Засвідчення - Джефф Вандермеєр
Вона стояла як скеля.
— Ніхто не певен. Не можна робити упереджених доказів.
— Навіть за такий час? Мені треба просто поспілкуватися з однією з них.
— Що? — спитала вона.
Стискання рук перемінилося на стискання розмови.
— Мені не треба інших особових справ — мені треба просто спитати одну з трьох.
— Вам потрібні всі троє. — Начебто вона ще не до кінця зрозуміла.
Він крутнувся, щоб узяти єдину залишену цілою особову справу.
— Ні. Лише біолог.
— Це помилка.
— Сімсот п’ятдесят три — не помилка, — сказав він. — Як і сімсот двадцять два — теж не помилка.
Її очі звузилися.
— З вами щось не так.
— Тримайте біолога там, — промовив він, ігноруючи її, але наслідуючи її синтаксис. — Я знаю те, чого ви не знаєте. Відішліть інших до їхніх відсіків.
Ґрейс уп’ялася в нього очима, нібито він був якимсь гризуном, і вона не знала, на що він заслуговує — на огиду чи на жалість. Та за якусь хвилю вона кивнула головою і вийшла.
Він розпружився, полегшено видихнув. Хоча вона мала коритися його наказам, Ґрейс досі контролюватиме штат іще з тиждень чи й два, аж доки перевірить його в тисячу способів, аж доки він остаточно ввійде в систему.
Чи це алхімія, а чи й справжня магія? Чи він помиляється? І чи мало це вагу, бо якщо він помиляється, то жоден крок не відрізняється від інших, у будь-якому разі?
Так, це мало вагу.
Це був його останній шанс.
Так йому сказала мати, ще коли він не прибув сюди.
Мати Керманича завжди здавалася йому наче яскравим спалахом світла у далекому нічному небі. Воно й тут, і його немає, немає — і тут, і завжди у пам’яті — подив, а можливо, й зацікавлення: що ж викликало це світло? Але по-справжньому ти ж ніколи й не дізнаєшся.
Єдина дитина в сім’ї, Джекі Сіверенс[3] удалася в батька і досягла успіху; тепер вона працює на рівні, геть вищому, ніж її батько, Джек Сіверенс, хоча він як агент отримав найбільше відзнак. Джек виплекав її кмітливою, наполегливою, організованою, готовою керувати. З того, що знав Керманич, — це те, що дідусь примушував Джекі ще змалечку долати перешкоди з шин і проколювати багнетами повні мішки. Негусто було сімейних альбомів, за якими б це перевірити. Хоч би яким був процес, а він породив у ній і якусь стихійну жорстокість, очікування високих результатів і здатність розраховувати, що могла виявлятись і як удавана байдужість до чужих доль.
Сприймаючи її як далекий спалах світла, Керманич нестямно захоплювався нею, по-справжньому наслідував її, хоча й на геть нижчому рівні… але ж як мати вона була вкрай ненадійною: чи щоб забрати його вчасно зі школи додому, а чи не забути, що йому треба пообідати, а чи допомогти зробити домашнє завдання. Рідко бувала вона послідовна у тому, що вважається важливим у світі по цей бік межі. Хоча вона завжди заохочувала сина під час його пересувань туди-сюди по сходинках кар’єри.
Дідусь Джек, зі свого боку, ніколи не був у захваті від цієї ідеї і, якось-то подивившись на нього, мовив: «Не думаю, що в нього є характер». Така оцінка просто пригнітила шістнадцятирічного хлопця, уже поставленого на цей хід, але потім вона ж зробила його й рішучішим, цілеспрямованішим, більше націленим у височінь, до світла. Пізніше він думав, що, може, дідусь тому так і сказав. У дідусі жило щось непередбачуване, як лісова пожежа, тоді як мати була крижаним синім полум’ям.
Коли йому було вісім чи дев’ять, вони вперше поїхали до літнього котеджу, на озеро — «до нашого приватного шпигунського клубу», як охрестила його мати. Лише він, його мати і дідусь. У кутку стояв старий телевізор, навпроти — продавлена канапа. Дідусь примушував його рухати антену, щоб краще налагодити показ. «Тільки трішечки ліворуч, Керманичу, — примовляв він. — Тільки трішечки далі!» А мати в іншій кімнаті переглядала розшифровані особові справи, привезені з офісу. Отак він і отримав своє прізвисько, не знаючи, що дідусь запозичив його зі шпигунського жаргону.[4] Дитиною він носив це прізвисько як щось класне, як таке, що дідусь йому дав з любові. Та він усе ж таки не був схильний розголошувати його будь-де, окрім своєї родини, навіть своїм дівчатам не відрекомендовувався так, і це тривало роками. Він дозволяв їм гадати, нібито це його спортивне прізвисько у середній школі, де він був запасним гравцем. «Трішечки правіше, Керманичу». Кинь цього м’яча, як зірка. Головне, що йому подобалося, — це знати, куди перемістяться гравці, які ловитимуть м’яча. Хай навіть це у нього виходило краще на тренуваннях, він відчував справжнє задоволення від попереднього розгляду, від геометрії та передбачування.
Вирісши, він із цього прізвиська зробив собі ім’я. Керманич відчував якесь жало поблажливості до себе самого в цьому звучанні, але так і не спитав дідуся, чи це той мав на увазі, чи щось інше. Він замислювався, чи не забагато витрачав часу на читання в котеджі біля озера, як і на риболовлю, і чи не це налаштувало дідуся проти нього.
Отже, саме так: він прибрав собі це ім’я, переробив його і пришпилив до себе. Але це було вперше, коли він сказав своїм колегам називати його «Керманич», і він насправді не міг сказати чому. Йому щойно спало це на думку, от нібито від цього він міг отримати початок чогось нового.
Трішечки ліворуч, Керманичу, і, можливо, ти зловиш цей спалах світла.
Чому порожня дільниця? Він подумки дивувався з цього, щойно вранці побачив стрічку спостереження на відеокамері. Чому біологиня повернулася до порожньої дільниці, а не до свого будинку? Інші двоє повернулися до чогось особистого, власного, до місця, яке викликало в них емоційну
