Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник. - В. М. Куц

У практиці протидії злочинності досить поширеними є випадки, коли у вчиненні одного кримінального правопорушення беруть участь двоє або більше осіб, які діють спільно (узгоджено) і спрямовують свої зусилля на вчинення одного й того самого правопорушення для досягнення одного результату. Йдеться про співучасть у правопорушенні. У Розділі VI КК України встановлено низку норм, які регулюють питання кримінальної відповідальності за співучасть у злочині (статті 26–31). Ці норми визначають поняття співучасті у злочині, види співучасників, форми співучасті, а також декларують кримінальну відповідальність співучасників і в сукупності утворюють самостійний інститут кримінального права – співучасть у злочині, що має важливе як практичне, так і теоретичне значення.

Щодо можливого інституту співучасті у кримінальному проступку сьогодні точиться дискусія. Переважає думка, що доцільно визнати лише одну форму такої співучасті – групове вчинення проступку (співвиконавство). З цим можна погодитися, але за умови, що відбудеться диференціація відповідальності залежно від наявності чи відсутності попередньої змови між учасниками групи.

Оскільки визнання кримінального проступку – це перспектива, зосередимо увагу на співучасті у злочині. Інститут співучасті дає змогу обґрунтувати кримінальну відповідальність не лише осіб, які безпосередньо вчинили злочин (виконавців), а й тих, хто іншим чином брали участь у вчиненні злочину, виступаючи організаторами, підбурювачами чи пособниками його вчинення. Саме за допомогою норм цього інституту і вирішуються питання про кримінальну відповідальність співучасників злочину. Отже, норми цього інституту є правовою основою протидії проявам організованої злочинності, які останнім часом поширилися на теренах України.

Вчинення злочину об’єднаними зусиллями двох чи більше осіб свідчить про підвищену суспільну небезпечність діяння, оскільки співучасть полегшує вчинення злочину або його приховування, створює можливість для тривалої злочинної діяльності (множинність злочинів). Зазвичай вона поєднується із заподіянням значної чи тяжкої (особливо тяжкої) шкоди охоронюваним кримінальним законом цінностям або ж створює можливість заподіяння такої шкоди. Злочинці при цьому діють зухвало й рішуче, у них з’являється ілюзія безкарності.

У нормах Особливої частини КК України вчинення злочину в співучасті закріплено в різний спосіб. В одних випадках воно є обов’язковою ознакою основного складу злочину, коли діяння визнається злочинним за умови його вчинення лише у співучасті, наприклад, бандитизм (ст. 257 КК України); в інших – виступає як кваліфікуюча, обтяжуюча відповідальність обставина, наприклад, крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 185 КК України), чи як співучасть у вчиненні злочину організованою групою осіб, які утворюють особливо кваліфікований склад злочину (ч. 5 ст. 185 КК України тощо). У зазначених випадках існує підвищена суспільна небезпечність діянь, учинених в співучасті, що й відображено у відповідних санкціях статей Особливої частини КК України. Причому положення Загальної частини КК, які регламентують інститут співучасті (статті 26–31), поширюються на всі норми Особливої частини КК України, що встановлюють відповідальність за конкретні злочини, вчинені в співучасті (незалежно від її форм).

Відповідно до ст. 26 КК України співучасть у злочині – це умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Аналіз законодавчого визначення співучасті як особливої форми злочинної поведінки дає можливість виокремити такі її ознаки: а) участь кількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину; б) їх спільна участь у вчиненні такого злочину; в) умисна участь у його вчиненні. Всі вони можуть бути згруповані та віднесені до ознак більш загального порядку – до ознак об’єктивної та суб’єктивної сторони співучасті у злочині.

Зауважимо на тому, що, на відміну від дефініції співучасті, яка містилася в попередньому КК України 1960 року, співучасниками названо не осіб, а суб’єктів злочину. Це унеможливлює визнання співучасником злочину малолітнього або неосудного, що не виключалося до набуття чинності КК України 2001 року, зокрема у справах про групове зґвалтування.

Об’єктивна сторона співучасті полягає в тому, що кілька суб’єктів злочину спільно вчиняють злочинне діяння. Із цього визначення постає, що: а) співучасть у злочині – це вчинення кількома особами конкретного суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), яке визнається злочином. Цей злочин може бути простим або ускладненим: триваючим, продовжуваним або складеним.

При цьому злочин завжди повинен мати конкретний характер і містити всі необхідні об’єктивні та суб’єктивні ознаки певного складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, а також відповідати вимогам злочину, які сформульовані у ст. 11 КК України. Не може розглядатися як співучасть у злочині сприяння з різних мотивів особам, які ведуть антигромадський спосіб життя, наприклад, наркоманам, алкоголікам (у застосуванні алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин) і навіть тим, хто схильний до злочинної діяльності, але дії яких не виявилися у формі конкретного діяння, яке містило б ознаки складу конкретного злочину.

Не є співучастю у злочині також причетність до вчинення діянь, що підпадають під дію ч. 2 ст. 11 КК України, оскільки злочину (ч. 1 ст. 11) через малозначність діяння тут немає і тому не може бути й співучасті в ньому.

За умови співучасті у вчиненні злочину беруть безпосередню участь кілька осіб (двоє чи більше), які задовольняють вимоги, що ставляться до суб’єкта злочину – кількісна ознака співучасті. Тобто кожен із них повинен бути особою фізичною, осудною, яка досягла віку кримінальної відповідальності (статті 18, 19, 22 КК України). Це означає, що вчинення злочину особою (суб’єктом злочину) за участю неосудного або особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності (шістнадцяти років, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 КК України, – чотирнадцяти), не утворює співучасті у злочині. Не утворює співучасті у злочині також залучення до участі у вчиненні злочину іншої особи, яка хоч і має ознаки суб’єкта злочину, але вчиняє суспільно небезпечне діяння внаслідок фізичного або психічного примусу, виконання наказу чи розпорядження за наявності підстав, що виключають злочинність діяння (див. статті 40, 41 КК України), а також обману, коли особа, перебуваючи в омані, впевнена, що вчиняє правомірні дії.

За співучасті всі співучасники злочину діють спільно. Це означає, що злочин учиняється їхніми загальними й об’єднаними зусиллями. Кожен із них робить свій внесок (докладає відповідних зусиль) у вчинення злочину. При цьому спирається на допомогу та сприяння іншого (інших) співучасника або розраховує на це. Тож спільність діянь