Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Яків Лівшиц призначив уповноваженим губернської ЧК “по боротьбі з бандитизмом” в Обухівській волості патологічного садиста Модеста Вишневського, білоруса за національністю. Восени 1921 р. цей виродок з відділом чекістів конвоював до Обухова арештованих заручників сіл Гудимівка та Нещерів. Біля нещерівської церкви повстанці обстріляли чекістів, намагаючись врятувати товаришів. Тоді катюга-білорус наказав розстріляти заручників, що й було миттєво зроблено. Малою втіхою стало те, що в тому бою загинув чекіст Олександр Подольський, а сам Вишневський дістав поранення…

Отримав поранення й Осип Думін — сталося це 9 вересня в бою на хуторі Таценки. Куля потрапила в ліву руку. Керувати загоном він уже не міг, тож наступного дня Думін склав із себе повноваження отамана.

Оскільки зеленівцям не вдалося налагодити зв’язки з Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, то про Листопадовий рейд 1921 року вони нічого не знали. Довідалися лише з більшовицької преси, що “банды Тютюника разбиты”. Козаки не вірили, вважали, що це чергова московська байка.

Тим часом наступила зима. “Ті повстанці, котрі знаходилися в повстанні з 1919 року, майже усі хорі, — розповідав отаман Залізняк (Думін). — Сурова зима та холоднеча примусіла їх зникнути з отрядов на деякий час у чужі села та чекать весни, дуже часто приходиться їм міняти села та перекочовувати з одного повіта в другий. Ліків та засобів для лікування ніяких немає. Ті повстанці, котрі позалишились по лісах, активно не виступають, завдяки холоду, а також не бажаючи видати схованки, де вони пристосувались на зимівку. [Серед] їх також немало ранених”[279].

У грудні 1921 р. Думін-Залізняк залишив гощівський відділ і виїхав до Києва. У лютому йому вдалося перейти польський кордон. Звіт військовим інституціям УНР про діяльність загону ім. отамана Зеленого він подав як отаман Залізняк.

Загальна назва документа — “Донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України, про військовий та політичний стан Червоної армії”[280].

Яків Орел-Гальчевський. З оригіналу.

“На повстансько-партизанську боротьбу багато людей задивляється як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна… — писав український старшина Аркадій Італійський. — Повстанці можуть відіграти дуже поважну ролю у кожній війні та передусім у Визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших Визвольних змаганнях 1917 — 1920-х рр. українські повстанці, правда не на 100 %, таку ролю відіграли… Безумовно, що держава, яка під час війни, крім регулярної армії, вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби… Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністративні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади…”[281].

Далі український старшина, який еміграційним урядом 1945 року був підвищений до генерал-хорунжого, пише, що вояк регулярної армії має суттєві переваги перед повстанцем: “регулярник” забезпечений харчуванням, медичним обслуговуванням, одягом, зв’язком зі світом, заробітною платою, має приміщення для відпочинку. Йому не треба піклуватися, де дістати набої. Багато його проблем вирішить командир, тільки треба слухати накази. В разі хвороби чи поранення вояка відправлять у запілля, де життя налагоджене і спокійне. Всього цього не має повстанець, у більшості випадків він сам вирішує, “як йому діяти для кращого виконання обов’язків”[282].

Слушний початок! Але як же швидко Валійський потрапляє у тенета тенденційності й слідом за справжніми винуватцями національної поразки перекладає вину з їхніх млявих плечей на плечі народу та його ватажків!

Ні сіло ні впало Валійський назвав отамана Зеленого “великим амбіціонером і демагогом”[283]. Це про отамана, під жовто-блакитні знамена якого збиралися десятки тисяч повстанців, відтягуючи на себе чималі ворожі сили із фронту й тим полегшуючи завдання українській армії! У чому полягала “демагогія” Зеленого, генерал Валійський так і не зазначив.

Що ж до амбіцій… їх найбільше мав Петлюра. І вони не були забезпечені військовим умінням чи хоча б везінням. Амбіції ж Зеленого цілком відповідали його здібностям масштабного організатора збройної стихії нашого народу.

Ось ще одна оцінка — командира 7-го Синього полку 3-ї Залізної дивізії Олександра Вишнівського. “Добрий організатор і промовець, український патріот, але політично невироблений, — писав він про Зеленого. — Був популярний не тільки в районі Трипілля над Дніпром, але й на широких просторах Київщини… В ньому переважив амбітник над патріотом… Через кілька місяців Зелений упритомнив собі свій гріх проти України, покаявся і знову розпочав війну проти окупантів України — спочатку проти комуністів, а потім — Добровольчої армії. Денікін був змушений вжити проти нього значні сили”[284].

Схема знайома: Зелений, звичайно, патріот, але через невиробленість (це про учасника двох російських революцій і політкаторжанина!) нагрішив, наробив дурниць, згодом зрозумів це і покаявся (коли і де?). Полковник Микола Чеботарьов ще додає: “Та було вже пізно”. І Євген Коновалець, і Василь Бень, і Осип Думін ставилися до Зеленого як до ворохобника. “Січовий чекіст” Юліан Чайківський, мабуть, теж поділяв цю оцінку. Як і російські завойовники — червоні та білі. А от ставлення козаків до отамана інакше. Вони любили його, пишалися ним, боготворили. Левко Чикаленко підмітив важливий психологічний момент: вони не відрізняли себе від отамана. Все те, що пережив він, пережили і вони — і радість, і горе, успіх і невдачі.

На жаль, козаки і старшини Зеленого залишили небагато свідчень про свого отамана. Причини зрозумілі — їх майже всіх винищено. Тож свідчення трипільців, які наприкінці 1980-х років зібрав Михайло Карасьов, — на вагу золота. Вони не тільки перекреслюють тенденційні оцінки, а й заперечують загальновизнану тезу, що, мовляв, немає пророків у своїй Вітчизні. Оцінки земляків Данила Терпила — теплі, позитивні, попри