Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо - Маріано Сігман

— Ти згоден, що це сторона квадрата, площа якого вдвічі більша за площу першого? — запитав Сократ.

Раб відповідає ствердно, а отже, схематично розуміє суть теореми Піфагора: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів.

Діалог закінчується тим, що раб, просто відповідаючи на запитання, доходить до розуміння однієї з найважливіших теорем західної культури.

— То як, Меноне, раб хоч раз висловив думку, що йому не належала? — питає Сократ.

— Ні, — відповідає Менон.

▶ Психолог і освітянин Антоніо Баттро зрозумів, що цей діалог — матеріал для безпрецедентного дослідження, чи існують інтуїтивні здогадки, які не змінилися за століття й тисячоліття. Я й моя магістрантка Андреа Ґолдін узялися за це завдання, повторили запитання Сократа дітям, підліткам і дорослим і виявили, що, хоча минуло близько двох із половиною тисяч років, вони відповідали майже ідентично. Ми дуже схожі на давніх греків[69], розуміємо те саме, що й вони, і робимо аналогічні помилки. Отже, існують шаблони мислення, настільки вкорінені в людську природу, що залишаються незмінними в різних епохах і культурах.

І неважливо, чи справді цей діалог колись відбувся. Можливо, це лише мисленнєва симуляція Сократа чи Платона. Ми довели, що діалог міг відбутися справді майже дослівно. Навіть через два з половиною тисячоліття люди відповідали на запитання так само, як раб.

Під час цього експерименту мною керувало бажання заглибитися в історію людської думки й перевірити гіпотезу, що студенти Південної Америки чи будь-якого регіону Землі у ХХІ столітті висловлюють ті самі примітивні математичні уявлення, що й афіняни в V столітті до нашої ери.

У Андреа була своя мета. Вона хотіла зрозуміти, як наука може вдосконалити освіту (і заразила цим прагненням мене). Тому в ході експерименту Андреа досліджувала зовсім іншу проблему: чи справді діалог такий ефективний, як нам здається? Чи можна успішно вчитися, відповідаючи на запитання?

Ілюзія відкриття

▶ Андреа запропонувала після закінчення діалогу показати кожному учасникові новий квадрат інших кольору та розміру й попросити створити квадрат з удвічі більшою площею. Мені здалося, що повторити щойно вивчене — надто просте завдання. Я запропонував ускладнити перевірку. Чи зможуть вони перенести правило на інші фігури, наприклад трикутник? Чи зможуть намалювати квадрат з удвічі меншою площею?

На щастя, Андреа наполягла на своєму. І її припущення підтвердилося: значна частина учасників, майже половина, провалила найпростіший тест. Вони не змогли відтворити щойно вивчену інформацію. Що трапилося?

Про першу можливу відповідь у цій книзі вже йшлося: мозок часто володіє інформацією, але не може її виразити. Наче слово, яке крутиться на язиці. Тому, можливо, мозок ефективно засвоїв інформацію з діалогу, але у формі, яка не дозволяє її використовувати й виражати.

Цей механізм допоможе зрозуміти приклад із буденного життя. Людина багато разів їздить кудись на пасажирському сидінні. Одного дня їй доводиться сісти за кермо й рушити звичним маршрутом, але виявляється, що вона не знає, як туди дістатися. Проблема не в тому, що пасажир не бачив, куди їде, чи був неуважним. Просто запам’ятовування вимагає практики. Ось центральний аргумент проблеми навчання: одна річ — засвоїти знання per se, а зовсім інша — могти їх застосовувати. Другий приклад візьмемо зі сфери практичних умінь — гри на гітарі. Ми спостерігаємо за вчителькою, чітко бачимо, як вона розташовує пальці, щоб зіграти акорд, але, коли черга доходить до нас, не можемо повторити це.

Аналіз сократичного діалогу демонструє, що активна практика потрібна не тільки для розвитку вмінь (гра на інструменті, читання, їзда на велосипеді), а й для теоретичного навчання. Проте існує критична відмінність. Якщо з гітарою ми одразу розуміємо, що мало просто спостерігати, то під час вивчення теоретичних понять учитель та учень впевнені: докладного пояснення достатньо, щоб без проблем засвоїти якесь твердження. Це ілюзія. Щоб вивчити поняття, потрібно не менше ретельної практики, ніж для сліпого друку[70].

Наше подальше вивчення діалогу «Менон» перетворилося на педагогічну катастрофу. Сократичний метод приносить учителеві багато радості. Відповіді учнів свідчать про високу успішність. Але коли клас пише контрольну, результати вже не такі райдужні. Як на мене, існують дві причини провалу навчального процесу: нестача практичного відпрацювання засвоєних знань і концентрація уваги на фрагментах уже відомих фактів, а не на способах комбінації, що творять нові знання. Ми вже пробіглися першим твердженням і на наступних сторінках розглянемо його докладніше. А для ілюстрації другого наведемо лаконічний приклад з освітньої практики.

Якщо відкинути визначальні демографічні, економічні й соціальні фактори, існують держави, у яких математики вчать краще, ніж деінде. Наприклад, китайські учні знають більше, ніж можна очікувати на основі ВВП й інших соціоекономічних показників країни. Американські — менше. Звідки взялася різниця?

Коли вчитель у Сполучених Штатах уперше множить на дошці два числа в стовпчик, наприклад 173 і 75, він запитує в дітей те, що вони вже знають: «Який добуток 3 і 5?» А ті хором відповідають: «15». Учитель радий: весь клас відповідає правильно. Але те, що дітям не пояснюють незнайомого методу, перетворюється на пастку. Чому треба починати з 3 × 5 і переходити до 7 × 5, а не навпаки? Як учням узагальнити побачене й скласти план покрокового розв’язання проблеми множення 173 × 75? Це помилка сократичного діалогу. Раб Менона нізащо не побудував би квадрат із діагоналі самотужки. Порахувати чотири трикутники, коли його накреслила інша людина, не означає розв’язати проблему. Тому головне, щоб студент міг сам здогадатися, що для відповіді необхідно залучити діагональ. Зосереджувати увагу учнів на фрагментах уже розв’язаної проблеми — педагогічна помилка.

У Китаї панує протилежний підхід. Щоб навчити множити 173 × 75, учитель запитує: «Як би ви розв’язали цей приклад? З чого почнемо?» По-перше, запитання про те, чого вони ще не знають, виводить учнів із зони комфорту. Вони вправляються перетворювати складну операцію на низку простих: спочатку помножити 3 × 5, записати результат, помножити 70 × 5 і так далі… По-друге, учні докладають зусиль і помиляються. Обидва методи навчання побудовані на запитаннях. Але в першому це запитання про вже відомі елементи, а в другому — про те, як ці фрагменти об’єднати.

Спираючись на риштування

Досліджуючи сучасні відповіді на запитання з діалогу «Менон», ми виявили цікаву закономірність. Учасники, з якими відтворювали діалог слово в слово, вивчали менше. А ті, з ким деякі запитання пропускали, знали більше. Дивно, що ретельність учителя (більша, ніж у діалозі) призвела до гірших навчальних результатів. Як розгадати цю таємницю?

Відповідь ми знайшли в психолога й освітянки Даніель Макнамари, яка досліджувала читабельність тексту. Її