Країна Моксель, або Московія. Книга 2 - Володимир Броніславович Бєлінський

Що цікаво: розбіжностей між показаннями давніх істориків не спостерігається.

І нарешті, посол короля Франції до хана Сартака (сина Батия) — Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву "країни", яка лежала в глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Лилецька і Воронежа). То була — "країна Моксель . її жителі до 1237 року мали "государя" і розводили свиней.

Принагідно засвідчимо: згадані мандрівники й історики (Йордан, Ібн-Фадлан, Нестор, Вільгельм де Рубрук). як і багато інших, одночасно визначили й місце проживання русичів (скіфів), жодним чином не пов'язуючи фінські племена а русичами. При цьому Вільгельм де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Танаїд — сучасна ріка Дон.

Таким чином, історична література виразно засвідчила місця проживання фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V—XIII сторіч.

ІІ. Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й не зрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості, у першу чергу, мала питомо племінне поняття й зміст. Так, фінською мовою Москва — гнила (погана) вода. І цим словом (назвою) для фінських племен позначені певні відомості про місцевість.

Цілком природно, що нові племена, які з’являлися на місці колишніх (якщо подібне відбувалося), не могли послуговуватися далекими й не зрозумілими їм топонімами й гідронімами і завжди міняли їх на свої, рідні. Навіть радянський археолог О. А. Спіцин змушений був визнати: "Етнічні назви.., одразу зникають, як тільки місцевість займається суцільним, однорідним іншим плем'ям..." [11, с. 164—165].

Тобто збереження впродовж тисячоріч фінських топонімів і гідронімів на теренах ростовсько-суздальської землі є, в першу чергу, свідченням проживання на тій землі саме фінського етносу, носія багатьох тисяч фінських топонімів і гідронімів. Іншого пояснення цьому явищу не існує.

ІІІ. У XIX столітті, в роки становлення російської археологічної науки, російські археологи провели масові розкопки на території походження московитів. так званій ростовсько-суздальської землі. Особливо великий внесок в археологічні дослідження території майбутньої Московської держави вніс, по суті, родоначальник російської археології — археолог Олексій Сергійович Уваров. Упродовж 1851—1854 років його наукова експедиція розкопала й дослідила 7729 курганних поховань у колисці Московії. Дослідження засвідчили проживання фінського племені Мері впродовж багатьох сотень років (VIII—XVI століття) на території тодішніх губерній: Московської, Тверської, Ярославської, Костромської, Калузької, Володимирської, Нижегородської, Івановської, Рязанської, Вологодської. А навколо Мері на сотні кілометрів проживали споріднені з нею фінські племена: марі, мурома, мещера, мордва, весь, морт-комі, уд-морт і так далі.

Археолог О. С. Уваров констатував: "Проведені дослідження повністю підтвердили достовірність свідчень літописця: "а на Ростовському озері Меря, а на Клещині озері Меря також...", звідки згодом Меряни вийшли, поширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, виявився недостатнім" [4, с. 2].

Найціннішим став той факт, що на території зародження московитів ученим О. С. Уваровим і його колегами не виявлено жодного слов’янського поховання. Навіть єдиної київської монети X—XII століть не виявлено. Тобто ці факти, уже вкотре, свідчать про роздільне проживання й розвиток фінських і слов’янських племен. Перетікання слов’ян упродовж VIII—XVI століть на територію ростовсько-суздальської землі археологія не зафіксувала.

VI. Однак найбільш вагомого удару по так званій теорії московського слов’янства завдала російська антропологія. Вона встановила проживання впродовж VIII—XVI століть на території ростовсько-суздальської землі, цієї колиски московитів, цілком відмінного від київських слов'ян етносу. То були етноси, різні за антропологічними показниками: одні — брахіцефали, інші — доліхоцефали. Отже, московити були народом іншого, не слов’янського, походження й не мали у своєму корені слов’янського начала. Але найціннішим стало свідчення московського антрополога професора А. П. Богданова:

"Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським заселенням... Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий... Мерянському населенню (доліхоцефалія. — В. Б.) триває на Південь і Південний Захід набагато далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і З(ахід) веде до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії" [20, с. 7].

Як довели антропологічні дослідження професора А. П. Богданова, перетікання слов’янських племен в IX—XIII століттях у межиріччі Оки і Волги не могло відбутися навіть із тієї простої причини, що вже за чернігівською землею проживали фінські племена. І мігрувати на багато сотень кілометрів по чужій території було просто неможливо. Та головне: жодних слідів міграції слов’ян російська антропологія не виявила.

Настав час відкинути російську брехню про "слов’янське походження Московії". Бо московити походження фінського.

Частина друга

"КАТЕРИНИНСЬКІ НАПРАЦЮВАННЯ"

1

Для аналізу російської історії та осмислення ідейної спрямованості необхідно знати, хто й коли її писав, з якою метою. Цілком зрозуміло, що саму історію створив народ Московії та його поводирі. А ось хто повідав людству — залишається загадкою дотепер. Написано сотні томів, ведуться розмови про стародавніх літописців, найчастіше вигаданих, але немає ні єдиної роботи, де б ґрунтовно, поелементно досліджувалися факти масового видання сотень і тисяч так званих "літописних зводів" та появи їх в російському науковому середовищі. Хто це проробляв, яким чином, на підставі яких матеріалів і документів, навіщо — щодо цього — цілковите мовчання. Не люблять московити з цього приводу просторікувати. Це цілком зрозуміло. Тому що саме в другій половині XVIII — початку XIX століття прихований великий секрет появи та засади викладання історії московської держави та її