Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо - Маріано Сігман

Виконавча система

Мережа в лобовій корі, яка створює виконавчу систему, визначає нас як суспільних істот. Ось простий приклад. Коли ми вхопили гарячу тарілку, природна реакція — негайно її кинути. Але доросла людина пригальмує цей рефлекс і швидко оцінить, чи є куди поставити тарілку, щоб не розбити її.

Виконавча система регулює, контролює та адмініструє всі ці процеси. Вона розробляє плани, розв’язує конфлікти, керує увагою й пригальмовує деякі рефлекси та звички. Тому вміння людини контролювати власні дії залежить від надійності системи виконавчих функцій[4]. Якщо вона працює неналежно, людина впускає гарячу тарілку, відригує за столом і програє´ всі свої гроші «однорукому бандиту».

Лобова частка кори в перші місяці життя погано сформована й розвивається значно повільніше, ніж інші відділи мозку. Через це в немовлят простежують тільки дуже спрощені версії виконавчих функцій.

Психолог і нейродослідниця Адель Даймонд ретельно вивчила фізіологічний і нейрохімічний розвиток мозку протягом першого року життя, зокрема розвиток виконавчих функцій. Вона виявила чіткий зв’язок між окремими аспектами розвитку лобової частки кори й здатністю немовлят впоратися із завданням «А-не-Б».

Що заважає дитині розв’язати таку просту проблему? Вона не може запам’ятати кілька точок розташування предмета? Чи не розуміє, що його перемістили? Чи, може, як припускав Піаже, навіть не до кінця усвідомлює, що об’єкт не припинив існувати, коли його заховали під серветку? Використовуючи всі змінні в експерименті Піаже: скільки разів немовля повторює ту саму дію, як довго воно запам’ятовує розташування об’єкта і яким чином виявляє свої знання, — Даймонд зуміла продемонструвати, що головна перепона полягає в нездатності немовляти загальмувати реакцію, яку воно вже запланувало. Так дослідниця заклала підвалини для зміни парадигми: дітям не завжди потрібні нові поняття із зовнішнього світу, іноді їм просто необхідно навчитися виявляти розуміння вже вивчених.

Таємниця в їхніх очах

Отож ми знаємо, що десятимісячне немовля не може не потягнутися рукою туди, куди запланувало, навіть якщо розуміє, що бажаний об’єкт перемістили. Виявляється, що це пов’язано з доволі специфічною нерозвиненістю нейронних ланцюгів і молекул, які забезпечують гальмівний контроль, у лобовій частці кори. Але як ми дізналися, що немовля справді розуміє, що об’єкт захований у новому місці?

Відповідь — його погляд. Немовлята, тягнучись до «неправильного» місця, дивляться на «правильне». Їхні погляд і рука вказують на різні локації. Очі демонструють, що дитина знає, де об’єкт, а рух руки — що вона не може загальмувати помилкову реакцію. Немовлята — і ми теж — двоголові створіння. У цій ситуації, як це часто стається, різниця між дітьми й дорослими полягає не в знаннях, а в здатності демонструвати ці знання у своїй поведінці.

Найефективніший спосіб визначити, про що думає дитина, — стежити за її поглядом[5]. Виходячи із засновку, що немовлята довше дивляться на дивні для них речі, можемо розробити серію ігор і виявити, які явища вони розрізняють, а які — ні, щоб дізнатися більше про їхні уявлення. Наприклад, у схожий спосіб визначили, що немовлята на другий день після народження вже мають поняття про числа; раніше ніхто й уявити не міг, як це дослідити.

▶ Експеримент відбувається так. Немовляті показують низку зображень. Три качки, три червоні квадрати, три блакитні кола, три трикутники, три палички… Повторюється в цій серії тільки абстрактний, складний елемент: усі предмети згруповані по три. Пізніше дитині показують дві картки. На одній намальовано три квітки, а на другій — чотири. На яку картку новонароджені дивляться довше? Звісно, погляд непостійний, але вони завжди приділяють більше уваги зображенню чотирьох квіток. І це не тому, що на цій картці більше предметів. Якщо показувати низку картинок, на яких зображено чотири об’єкти, потім малюки довше дивитимуться на малюнок із трьома. Мабуть, немовлятам нудно постійно бачити однакову кількість предметів, і вони дивуються, натрапивши на зображення, що порушує правило.

Ліз Спелкі та Веронік Ізард довели, що уявлення про числа зберігається, навіть коли кількість фіксують різні сенсорні модальності. Почувши послідовність із трьох звуків, новонароджений очікує побачити три об’єкти й дивується, якщо цього не стається. Інакше кажучи, немовля припускає кількісну відповідність між звуковою й візуальною інформацією, і коли ця абстрактна закономірність порушена, дивиться на результат пильніше. Ці малюки прийшли в наш світ кілька годин тому, але в їхній психіці вже закладені ази математики!

Розвиток уваги

Когнітивні здібності розвиваються неоднаково. Одні є вродженими, як-от здатність формувати поняття. Інші лише починають окреслюватися в перші місяці життя, приміром виконавчі функції. Найяскравіший приклад — розвиток системи уваги. Когнітивна нейронаука називає увагою механізм, що дозволяє нам вибірково фокусуватися на одному конкретному елементі інформації й ігнорувати інші, які надходять водночас.

Кожному з нас іноді — або й часто — буває важко зосередитися. Наприклад, ми з кимось розмовляємо, а поруч відбувається інша цікава бесіда[6]. З ввічливості хочеться й далі зосереджуватися на співрозмовникові, але наші слух, зір і думки повертають в інше русло. Цей приклад розкриває дві складові, які керують увагою й спрямовують її: ендогенну, що йде зсередини у вигляді прагнення сконцентруватися на чомусь, і екзогенну, яка з’являється через зовнішні стимули[7]. Так само напруження виникає між цими системами, коли ми перебуваємо за кермом і хочемо зосередитися на дорозі, але навколо миготять агресивна реклама, яскраве світло чи мальовничі краєвиди. Маркетологи чудово розуміють, що ці елементи запускають механізми екзогенної уваги.

Майкл Познер, один із батьків когнітивної нейронауки, сепарував механізми уваги[8] й з’ясував, що вони мають такі складові:

1) ендогенна орієнтація;

2) екзогенна орієнтація;

3) здатність утримувати увагу;

4) здатність її вивільняти.

Також він виявив, що в кожному з цих процесів беруть участь різні системи лобової, тім’яної та передньої поясної кори. Ба більше, дослідник з’ясував, що елементи механізму пам’яті розвиваються не синхронно, а кожен у своєму темпі.

Наприклад, система, яка дозволяє нам скерувати увагу на новий елемент (ендогенна увага), завершує формуватися набагато раніше, ніж система вивільнення уваги. А отже, відволіктися від чогось вольовим зусиллям просто неймовірно важко. Якщо розуміти це, то впоратися з дітьми стане набагато простіше. Наприклад, зупинити невтішне голосіння малечі.

Батьки дізнаються цей секрет випадково, але для людини, яка розуміє принципи розвитку уваги, він очевидний: не наказувати заспокоїтися, а запропонувати нове заняття, яке відволіче увагу дитини. І невтішне ридання, наче за помахом чарівної палички, припиниться ipso facto[9]. Здебільшого дитину нічого не засмучує і в неї нічого не болить, малюк плаче суто за інерцією.