Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо - Маріано Сігман

▶ Вінн провела експеримент, щоб з’ясувати, кому віддають перевагу немовлята: тим, хто допомагає чи шкодить несхожим на них людям. Дослід також відбувався в театрі маріонеток. Перед цим немовляті віком 9—14 місяців, яке зручно сиділо на колінах матері, пропонували вибрати крекер або спаржеву квасолю. Без сумніву, уподобання в їжі — ключ до істинних і глибоких прив’язаностей.

З досить великим інтервалом на сцені по черзі з’являлися дві маріонетки. Одна демонструвала подібність до немовляти й казала, що любить ту їжу, яку воно обрало. Тоді лялька йшла, а в іншій сцені вона гралася м’ячем і стикалася з двома різними маріонетками — помічником і злодієм. Далі немовлят просили вибрати одну з ляльок, і вони завжди віддавали перевагу помічникові. Той, хто допомагає схожим на нас, — добрий. Але коли м’яч губила лялька, яка вибрала іншу їжу, немовлята частіше обирали крадія. Як і у випадку зі злодієм. Це було гастрономічне Schadenfreude: немовлятам подобалася маріонетка, яка шкодила тому, хто любив іншу їжу.

Моральні засади виявляються чітко, а часом неочікувано. Людська схильність розділяти соціум на групи, підтримувати свою й протистояти іншим частково продовжує упередження, що виявляються на ранніх етапах розвитку. Ще один добре досліджений приклад — мова й акцент. Маленькі діти довше дивляться на людину, яка розмовляє їхньою рідною мовою з аналогічним акцентом (іще один аргумент на користь білінгвізму). З часом це упередження в погляді зникає, але виявляється в інших діях. Дворічні діти охочіше беруть іграшки в носіїв своєї мови. У шкільному віці це впливає на вибір друзів. Подорослішавши, ми помічаємо культурну, емоційну, соціальну та політичну сегрегацію[17], яка відбувається через використання різних мов на близьких територіях. Вона розгортається не просто через лінгвальний фактор. Якщо узагальнити, то протягом усього розвитку діти прагнуть зблизитися з тим самим типом людей, на яких вони охоче дивилися в ранньому дитинстві.

Як і здібності до мови, упередження розвиваються, трансформуються й перебудовуються з набуттям досвіду. Звісно, жодна наша риса не є повністю вродженою, усе так чи інакше формується під впливом культурної та соціальної взаємодії. Головна думка цієї книжки — виявивши й зрозумівши ці передумови, ми отримаємо знаряддя для їх модифікації.

Еміль та сова Мінерви

У романі «Еміль, або Про виховання» Жан-Жак Руссо пропонує схему виховання ідеального громадянина. У наш час освіта Еміля виглядала б екзотично. Протягом усього дитинства хлопця люди з його оточення жодного разу не порушують теми моралі, суспільних цінностей, політики чи релігії. Він ніколи не чує тверджень, на яких ми, сучасні батьки, так часто наголошуємо: потрібно ділитися, потрібно бути уважним до людей та справедливим. Ні. Освіта Еміля більше схожа на стиль навчання, який містер Міяґі застосовує до Деніела ла Руссо у фільмі «Малюк-каратист», — чиста практика, жодних слів.

У дванадцять років Еміль на власному досвіді вивчає поняття власності, коли сильно захоплюється створенням своєї грядки. Якось він приходить із лійкою в руках і бачить, що його городець зруйновано.

▶ Але що він бачить! О горенько! […] Що стало з мого труду, солодкого плоду плекань і утоми? Хто пограбував мене до нитки? Хто відняв у мене мої боби? Маленьке сердечко наповнилося гіркотою першої зустрічі з несправедливістю.

Наставник Еміля навмисне зруйнував грядку й змовився із садівником, щоб той узяв відповідальність на себе, запропонувавши конкретне виправдання. Тоді садівник звинуватив хлопця в знищенні посаджених раніше на тій самій грядці динь. Еміль потрапляє між двох вогнів правових принципів. З одного боку — впевненість, що вирощені важкою працею боби належать йому, а з другого — переважне право садівника як власника земельної ділянки.

Наставник ніколи не пояснював Емілеві ці ідеї: на думку Руссо, найкращий спосіб ознайомитися з поняттями власності й відповідальності — реальний життєвий досвід. Еміль обдумує болючу ситуацію, вплив своїх дій на інших і починає розуміти потребу взаємоповаги, щоб уникати подібних конфліктів. Він готовий рефлексувати на тему договору та обміну, тільки відчувши її на власній шкурі.

Мораль історії про Еміля очевидна: не варто бомбардувати наших дітей порожніми словами. Спочатку хай зрозуміють їхнє значення через конкретний досвід. Хоча люди інтуїтивно здогадуються про це, а така думка неодноразово звучала в історії філософії та освіти[18], майже ніхто не дослухається до неї сьогодні. Насправді майже всі батьки безперервно годують дітей правилами, яких самі не дотримуються: скільки «сидіти» в смартфоні, що їсти, чим ділитися, коли казати дякую, вибачте й будь ласка, як негідно ображати інших тощо.

Мені здається, що розбивання піньяти[19] ідеально передає людську природу. Якби марсіанин прилетів і побачив, що робиться, коли розбивають пап’є-маше й починається цукерковий дощ, він осягнув би всі наші бажання, вади, імпульси й витіснення. Ейфорію й меланхолію. Він побачив би дітей, які нагрібають стільки солодощів, скільки можуть утримати в руках, штовхають інших, щоб виграти час на обмежений ресурс; батька, який вимагає, щоб донька поділилася зайвими трофеями з іншими; хлопчика, який заливається сльозами в кутку; курс обміну на офіційному й чорному ринку, а ще сформовані групами батьків мікроуряди, що хочуть уникнути ситуації, яку Ґаррет Гардін назвав трагедією общин[20].

Я, мені, моє й інші перестановки Джорджа[21]

Перед тим як стати видатними юристами, філософами чи економістами, діти (зокрема, як колись і малі Аристотель, Платон і Піаже) мають інтуїтивне розуміння власності та володіння. Діти починають використовувати займенник мій раніше, ніж я чи своє ім’я. Мовний розвиток відображає незвичайне явище: поняття власності передує поняттю ідентичності.

У боротьбі за власність діти відпрацьовують принципи права. Найменші претендують на щось, аргументуючи власним бажанням: «Це моє, бо я його хочу»[22]. Згодом, приблизно у два роки, вони визнаю´ть право інших назвати ту саму власність своєю й починають наводити аргументи на свою користь. Розуміння чужої власності спричиняється до відкриття існування інших осіб. Перші аргументи дітей звучать так: «Я взяла це першою», «Вони дали це мені». Така інтуїтивна впевненість, що людина, яка першою торкнулася якогось предмета, отримує необмежене право користуватися ним, не зникає в дорослому віці. Емоційні суперечки за місце для паркування, сидіння в автобусі чи претензії на острів країни, яка першою підняла на ньому прапор, — приватні та інституційні приклади такої евристики. Мабуть, не так уже й дивно, що в масштабних соціальних конфліктах, як-от на Близькому Сході, сторони повторюють аргументи зі сварки дворічних дітей: