Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша - Юрій Станіславович Митрофаненко
Протягом кількох днів німецька дивізія генерал-лейтенанта фон Арніна блискавично пройшла Єлисаветчиною, змітаючи на своєму шляху слабкі більшовицькі застави. Усі силкування більшовицької влади відстрочити власне падіння пропали даремно — наприкінці квітня 1918 року їй було покладено край. Аналітичний зріз пануючих у тодішньому українському поспільстві настроїв та загального соціально-економічного стану УНР міститься у доповідній записці урядовця Міністерства закордонних справ Німеччини К. Росса.
«...Уся держава поділена на низку окремих областей, обмежованих кордонами повіту, міста, а іноді й осібними селами. Влада в таких областях належить різноманітним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам та диктаторам. Можна побачити оперезані шанцями села, що ведуть між собою війну через поміщицьку землю. Осібні отамани володарюють у областях, підкоренням яких вони зобов'язані допомозі своїх прибічників та найманців. У своєму розпорядженні вони мають кулемети, гармати та панцерники, і взагалі багато зброї розтягнуто населенням...
Україна справляє враження держави, що не відчуває ні в чому нестатку... Єдиним продуктом харчування, нестача якого відчувається у містах, є хліб, оскільки селяни не везуть його до міста. Проте м'ясо можна знайти повсюдно в будь-якій кількості. За словами жителів, у селах маються великі запаси схованого збіжжя... Але доступ до нього буде пов'язаний з великими складнощами. Селянин, що має у своєму розпорядженні значні запаси збіжжя та грошей, не бажає нічого продавати.
Кількість кредитних білетів, завдяки необмеженому друку, настільки велика і їхня цінність настільки впала, що володіння ними не має для селянина жодних спокус. До того ж, він не знає, що і коли він зможе отримати за свої продукти і тому вважає за доцільне тримати їх у схованці.
Велику роль відіграє антагонізм між містом та селом. За умов жахливої недостачі пересувного складу селянин не може придбати у місті будь-що, в чому має потребу. І навіть за дуже високої ціни на хліб важливим буде схилити селянина до продажу значної кількості їстівних припасів. Але він охоче обміняє їх на товари, яких йому бракує. Це сільськогосподарські знаряддя, шкура, посуд, одяг та чоботи. Другою підставою для небажання продавати хліб є заборона продажу алкоголю та відміна урядової винної монополії. Горілка, як і взагалі алкоголь, є на Україні надзвичайно ходовим товаром і у містах її можна придбати лише за неймовірні гроші. Разом з тим, всі селяни виготовляють самогон. А оскільки ціна на зерно не перевищує 18 карбованців за пуд, а із пуду зерна можна отримати 3 пляшки горілки цінністю в 90 карбованців, то самогоноваріння є для селян новою підставою не продавати зерно...
Усі представники великого землеволодіння наголошують на тому, що селяни обробляють землю тільки для власного споживання і що надлишок для вивозу (на потреби Центральних держав — В. С.) може бути отриманий тільки за допомоги великого землеволодіння. Частина маєтків були засіяні восени і дали гарний врожай. Але для подальшого ведення господарства немає необхідних засобів, оскільки селяни захопили живий реманент та знаряддя. Окрім того, в маєтках ніхто не хоче сіяти, не знаючи, хто буде збирати врожай. Подальшою перешкодою для ведення господарства у великих маєтках є висока оплата праці. Вона, а також складнощі під час пошуку робочих рук є головною перешкодою для економічного розвитку України. Воно зумовлено деморалізацією народу і тим, що він відвик від будь-якої роботи...
Яким би великим не було політичне сум'яття у державі, все ж втома від війни та революції й потреба у спокої у всіх прошарках населення є надзвичайно сильною. Можна сказати, що будь-який уряд, що здобуде прихильність більшості населення та буде в змозі забезпечити громадський лад, зможе закріпитися...»
Відновлений за допомогою кайзерівських багнетів соціалістичний кабінет В. Голубовича, на думку автора, «нічого не забув і нічому не навчився». Низка прорахунків (продовження політики «соціалізації» землі, конфлікти з німецьким командуванням, відсутність зворотного зв'язку із регіонами) знищила залишки народної довіри до щойно відновленого уряду УНР. Небувалих розмірів набув бандитизм. На сумну норму перетворилися такі повідомлення:
«В Александрийском уезде в селе (назва нерозбірлива — В. С.) разбойники забрались в дом крестьянина, владельца 80 десятин земли К. Хударенко, убили хозяина, его жену и 14-летнюю девушку, находившуюся в качестве прислуги. Ограблено 2000 рублей...»
Відомий краєзнавець-аматор М. Караката згадував:
«З часу захоплення України німцями грабіжницькі банди відчули безвідповідальність через відсутність по селах твердої влади. Озброєні гвинтівками, обрізами, револьверами, шаблями і всякою холодною зброєю, переважно нечисленні складом (5-10 осіб), діяли вночі, нападаючи на заможницькі сім'ї, грабували матеріальні цінності, не лише золоті чи срібні речі та гроші, а й взуття, одяг, матерію, полотно тощо, а пограбованих хазяїв безжально вбивали. Так, в Андрусівці, було вбито лісопромисловця Ярцева, в Калантаєві поміщика Дейнеку, в хуторі Чернечому вирізано сім'ю Єлисея Юшки...»
Боротьбу із злочинністю намагалися вести губернські правоохоронні органи. Відлунням їхньої діяльності залишилися повідомлення про розшук на кшталт:
«На основании 846, 847, 848 и 851 ст. уст. угол, суд., по определению Елисаветградского Окружного суда отыскивается крест, с. Мироновки, той же волости, Александрийского уезда, Херсонской губернии, Семен Лаврентьев Беличенко, обвин. по 13, Зч. 1654 ст. ул. о наказаниях. Приметы отыскиваемого: 31 год, среднего
