Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
Отже доля душі - повернення у лоно божественного. Як цього досягнути? Відповідь Плотін дає коротку, зведену до ритуальної формули “Відклади все!”[90]. За цією формулою стоїть складна й довга процедура очищення душі й з’єднання з Єдиним, яке називається екстазом. Слід підніматися довгою дорогою від самої “нижчої” в собі людини до божественної. Керуючись власними пізнавальними здібностями, людина, піднімаючись наче зі сходинки на сходинку шляхом від індивідуального до загального і спираючись при цьому на духовне в собі, дійде до злиття з Єдиним. Фактично Плотін пропонує нам повірити у свою філософію і прийняти її як істину і одночасно шлях до істини. Він запровадив своєрідну інтелектуальну віру, тобто віру, яка здобувається на основі дискурсивного переконання людини у можливості досягти звільнення й блаженства через філософію.
Якщо Плотін належав до римського неоплатонізму, то Прокл діяв у Афінах. Мав він прізвисько “Діадох” (Спадкоємець) через те, що прийняв від свого вчителя Сіріана керівництво Платонівською Академією. Про його життя ми знаємо від Маріна, учня Прокла, зі складеного ним через рік після смерті філософа панегірика[91]. Творчість Прокла є завершенням і систематизацією неоплатонізму. Він поділяв основні неоплатонічні позиції, включно з ідеями Плотіна, і багато займався коментуванням платонівських діалогів. Творчий доробок його колосальний. Навіть ті трактати Прокла, які дійшли до наших часів, охоплюють декілька тисяч сторінок, що перевищує і твори Платона, і Арістотеля. Фахівці кажуть, що фактично вивчення Проклових творів тільки-но почалося, хоча ще у Середні віки вони були досить популярні. До його філософсько-теоретичних праць відносяться “Першооснови теології”, які складаються з 211 чітких тез з короткими поясненнями до них; великий твір “Платонівська теологія” з детальною розробкою вчення про Єдине, Числа і Дух з застосуванням цих категорій до античної міфології. Прокл також багато писав коментарів до окремих діалогів Платона. Особливо відомими стали його велетенські коментарі до “Тімея”, “Парменіда”, “Держави”, у яких дається також систематичне викладення неоплатонізму. Тут ми зупинимось тільки на найбільш принципових відмінностях стилю Прокла та його думок.
Впадає в очі те, що Прокл являє собою автора дещо нової формації. Він пише систематично, як тільки й може писати науковець. У нього вже зовсім немає тієї чарівності стилю, яка ще місцями притаманна Плотіну. Гегель відмічав, що Прокл жив у “культі науки” і додавав: “Не можна не визнати, що він мав велику глибину мислення і що його погляди краще розроблені й більш прозорі, ніж погляди Плотіна; не можна не визнати також, що вони розвинуті більш науково і в цілому чудово виражені”[92]. Його стиль вражає віртуозністю у самих мікроскопічних деталях викладення, там все профільтроване, прощупане думкою. Відомий знавець античності О. Ф. Лосєв назвав Прокла “генієм розсудку”. За його словами, “це єдиний і неповторний у античності геній розсудкового екстазу”[93].
У філософії Прокла, як і у будь-якого неоплатоніка, звичайно ж ідеться про Єдине, Дух, Душу, Матерію (Природу) у їх зв’язках і причинних залежностях. Специфіка Прокла виявляється у встановленому ним загальному законі становлення всього і детальному аналізі Єдиного та його іпостасей, виділенні і описуванні окремих фаз їх проявлення. Суть закону полягає у тріадності світового розвитку: 1) перебування у єдності (μονη); 2) виступ із неї (προοδος); 3) повернення до єдності (επιστροφή). Цей закон виражає ритми реальності, в усіх її межах: від окремих моментів до вселенських масштабів. Таку тріадність Прокл віднаходить окремо у Єдиному, у Духові, у Душі і у породженні одного з іншого. І це є новим, порівняно з Плотіном. Так, все, причетне Єдиному, ще до породження Духа, ще саме в собі є одночасно єдине й множинне. Як це можна розуміти, видно хоч би з такого пасажу: “Те, що перебуває у самому собі (в даному випадку - Єдине - О. К.), ясна річ, буде одночасно і таким, що містить, і змістом, у ньому “містити” і “міститися” виявляться далеко не тотожними, і тому мова про них не буде одною і тою ж. Отже, і в цьому смислі будуть існувати, два, а зовсім не одне тільки єдине”[94].
Те, що Єдине випускає за свої межі, ще до породження Духу, є певна множина абсолютних, надбуттєвих одиниць сущого (“генад”), які являють собою іпостасі Єдиного. Генади сущого, або надбуттєві боги причетні до творення Духу (інакше Розуму, Нусу) і на початку цього етапу постають найперше “розумні боги”, або “боги Духу”, а потім боги, що пов’язані з Душею “боги-поводирі” тіл матеріального світу. Розробка теми про “чини сущого”, “божественних чинів” та “чинів кола богів-поводирів, що уподібнюються” попереднім складає зміст твору “Платонівська теологія”.
Тріадний закон творення, наведений Проклом, не слід розуміти у хронологічному смислі, неначе взаємопов’язані процеси “μονη – προοδος – επιστροφή” звершуються у часовій послідовності. За Проклом, це суто логічне розрізнення, лінійне розташування для зручностей нашого лінійного процесу мислення. Насправді ж кожний із зазначених етапів є
