Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

Стоїцизм формується з кінця IV ст. до н. е. у Греції (Афіни) і поступово стає найбільш поширеною школою, охоплює Рим як республіканських, так і імператорських часів і існує аж до II ст. н. е. Назва школи походить від грецького слова ςτοά - портик, крита колонада, часто прикрашена фресками. На афінській агорі стою (портик) збудували ще у V ст. до н.е., а розмалював її кращий художник тих часів Полігнот. У цій стої заснував нову школу Зенон (336-264 р. до н.е.), який прибув із Кітіону в Афіни після тяжких випробувань долі. Стоїчне вчення було досить довго популярним і у історії стоїцизму виділяють навіть свої періоди: старша, середня і молодша Стоя. До першої відносять класиків - Зенон (333-262 р. до н. е.), Клеанф (331-233 р. до н. е.), Хрізіп (281-208 р. до н. е.); до середньої - Панетій (185-110 р. до н. е.), Посідоній (140-51 р. до н. е.); до молодшої - Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. - 65 р. н. е.), Епіктет (50-138), Марк Аврелій Антонін (121-180). Основи вчення були закладені ще старшою Стоєю, однак у різні часи акценти робились на різних частинах вчення. Так напр., римські стоїки обмежувались суто моральними проблемами, проблемами особистої свободи і практично не зачіпляли природознавчі питання, і, навпаки, середня Стоя значну увагу приділяла саме їм.

Філософія стоїків була повною суперечністю епікуреїзму. Вченню про безліч атомів, з яких побудований епікурейський світ, вони протиставили вчення про сувору єдність світу; замість реальності пустоти, в якій рухаються атоми, відстоювали вчення про суцільну наповненість світової кулі тілами і пневмою (пневма - фізичне й духовне начало, світовий дух і навіть розум), за рахунок якої Всесвіт немов тілесно дихає. Замість думки про безліч світів, говорили про один лише світ, а замість заперечення будь-якої цілеспрямованості - переконання у тому, що все в світі має мету.

Усі частини свого вчення стоїки демонстрували на прикладі саду, у якому є огорожа (це їхня логіка), дерева (фізика) і плоди (етика). Отже, як це було і у випадку з епікурійцями, всі частини вчення підпорядковані врешті-решт вирішенню моральних питань. Головна думка у етиці стоїків полягає у тому, що людина повинна свідомо, розумно визначити своє місце і призначення в усьому устрої світу; кожен повинен встановити, яка поведінка відповідає його природі і його природному відношенні до інших істот. Як наслідок, складається формула життя: „Жити відповідно природи - значить жити відповідно розуму.”

Стоїки вели безкомпромісну боротьбу з принципами вчення Епікура, критикували гедонізм, як прагнення до насолоди, вважали, що утіхи засмічують ясність розуму. Природа створила тваринам інстинкт самозбереження, а не прагнення до насолоди. Усі стоїки вважали, що справжнє щастя полягає у звільненні від пристрастей, у спокої духу. Вони першими в історії зробили аналіз пристрастей. Вважали, що головне - зрозуміти що є добро, а що - зло, а що не є і ні те, й ні інше. Останнє уявляє собою досить велику сферу морально нейтрального і тут позиція мудреця - неупередженість.

Оскільки все ж таки в нас є елементи негарних пристрастей, то доброчинність має характер боротьби з противними природі й розуму бажаннями. Треба з корінням виривати ці хвороби нашої душі. Релігійна покірність необхідності, єдиному закону, що панує у природі, - цілком відповідає внутрішній свободі розумного людського духу.

Уся мораль стоїків несе в собі подвійну тенденцію. З одного боку, вони сповідують образ мудреця, який ставиться з повною байдужістю до всього, що коїться; людина вважається до такої міри вільною, що за нею визнається право вибирати між життям і смертю - покінчити з собою, якщо на тебе чекають нестерпні страждання (і багато стоїків дійсно згубили себе). З другого боку, у стоїків є значна гуманістична тенденція, яка визначається моральним завданням перед зв'язками з другими людьми. Звідси йде обов'язок жити для цілого, гуманно ставитись до інших людей, нести в собі ідею загального братства і мріяти про всесвітню державу.

За стоїками, мудрим є той, хто досяг повної безпристрасності, ніщо зовнішнє не здатне його обурити, не знає він гніву і жалю, страху й страждання, бо він здійнявся над всесвітом немов бог. Як і бог він перебуває у стані недосяжної величі духу. Хоч у цьому й бачиться індивідуалістична спрямованість етики, водночас стоїки пропагували і моральний універсалізм. Усі люди - брати, як діти єдиного батька. Національні та соціальні відмінності тут нівелюються, Усі люди - члени єдиного божественного тіла.

Ця остання філософська течія античності розвивається у III-V ст. нової ери. То був час народження й утвердження християнства, проникнення зі Сходу на Захід нових релігійних вчень, культів, містерій. У цю добу і філософія поступово стає релігійною. Школа неоплатонізму була саме такою. Починається вона з Плотіна (205-270), а завершується Проклом (412-485). Однак, перш ніж звернутися до Плотіна, слід нагадати дещо з історії платонівської школи - Академії.

Безпосередні послідовники Платона переймалися проблемами, які успадкували як з відомих нам діалогів учителя, так і з тієї частини, яку називають “усним вченням Платона”, відомим лише його слухачам. Важливим джерелом, з якого ми знаємо про погляди Платона, що не попали у діалоги, є Арістотель (хоч він і зупиняється тільки на деяких фрагментах усно висловлених думок Платона), а також свідчення послідовників платонізму у межах самої Академії. Природно буде зосередитись на деяких принципових моментах метафізики Платона, які довгий час після нього обговорювались так званими “академіками”.

Уже в першій книзі “Метафізики” Арістотель пише, що Платон багато чого взяв у піфагорійців, зокрема уявлення про єдине і двійцю. Їх можна назвати першими началами, або першими причинами всього сущого, як про це каже Арістотель[74], а можна вважати принципами, як вказує, напр., Д.