Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

природні явища, боги і страх смерті. Епікур використав всі засоби (фізику, логічні аргументи тощо) аби позбавити ґрунту людські страхи. По-перше, боятися природних явищ примушує нас незнання їх причин. Використовуючи атомістичну теорію Левкіппа і Демокріта, Епікур прагне пояснити абсолютно все те у природі, що може породжувати страх. По-друге, богів теж боятися не слід, бо їм немає абсолютно ніякого діла до нас, боги заклопотані власними проблемами, частими скандалами у своєму розгалуженому сімействі. По-третє, найбільш обтяжливі страхи, що пов'язані з переживанням смертності людської, він радить долати простим міркуванням: наші шляхи і шляхи смерті ніде й ніколи не перетинаються, бо коли ми є, її ще немає, а коли вона приходить, то вже нас немає.

Занурення у політичне життя, вважав Епікур, - абсолютно небажана й зайва справа, бо щастя вона аж ніяк не принесе. Він радив запобігати політичної діяльності, додаючи - „Живи непомітно!”[72]

Скептицизм

Засновником скептицизму вважається Піррон (бл. 360-275 р. до н. е.), учень Анаксарха. Разом зі своїм учителем він був учасником індійського походу О. Македонського і вже там практикував поведінку, що випливала з основ його вчення. Творів не писав, а викладав свої думки усно.

Назва течії походить від грецького слова, яке буквально значило „озиратися”, а у переносному значенні - „бути у стані нерішучості”. І це цілком відповідає суті вчення, бо вона (ця суть) полягає у принциповій відмові від твердих, переконливих суджень стосовно будь-чого. Головне питання, яке порушує скептицизм, відповідає загальному духу еллінізму: Як жити? Як досягти щастя? Піррон саме так і говорив: «Філософ - той, хто прагне щастя». І додавав: «Щастя у незворушності і відсутності страждань.» Щоб досягти такого стану, слід спочатку поставити (як про це говорив учень Піррона Тімон Фліунтський (320-230 р. до н.е.)) перед собою такі три питання й дати на них чіткі відповіді:

• У якому вигляді речі існують, тобто якими вони є?

• Як ми повинні ставитись до них?

• Якою має бути наша поведінка через таке наше ставлення до речей?

Відповіді пропонувалися наступні. Ми не знаємо якими є речі насправді, вони невідмінні одна від одної й нетривкі, ми не знаємо з чого вони складаються, а всі численні школи з їх суперечливими судженнями стосовно природи речей тільки демонструють нам людську безпорадність у цьому питанні. Відповідь на друге питання пропонується у такій формі: ми не можемо довіряти ані нашим сприйняттям речей, ані нашим уявленням про них, оскільки те й інше через нетривкість речей не є ані істинним, ані хибним. Отже слід утримуватись від судження стосовно природи речей (під „речами” розуміється що завгодно від природного предмета до моральної якості). Тут пірроністи вживають термін έποχή (затримка, призупинення судження). Відповідь на третє питання складала суть загальної життєвої позиції піронізму: вигідною для нас від такого ставлення до речей є повна свобода суджень, з якої випливає незворушність (άταραξία) і байдужість (άπάθεια). У цьому й полягає щастя.

На відміну від Піррона Тімон Фліунтський свої твори писав, був першим логіком пірронізму. У якості прикладу типового судження, у якому зберігається цілковита непевність у характеристиці предмета, можна навести такий вислів Тімона: „Те, що цей мед солодкий, я відмовляюся стверджувати; те, що він здається солодким, я цілком припускаю”[73]. Уже в цьому вислові помітне вміння так обережно поводитись з оцінками, щоб максимально зберегти чистоту неупередженості; а краще за все рухатись у контурах улюбленого звороту скептиків: „На будь-яке слово є й зворотне.”

Ідеї скептицизму були підтримані послідовниками Платона. Голова так званої другої (Середньої) Академії Аркесілай (315-240 до н. е.) суттєво змінив спрямованість академічних досліджень, захопившись застосуванням скептичного методу для спростування стоїчних догм. Виправданням такого повороту було посилання на елементи скептицизму, які були притаманні ще Сократу, вчителю Платона. Не зважаючи на те, що скептицизм не вичерпував усього змісту середнього платонізму, він відіграв певну роль у підтримці найскептичніших традицій. Аркесілай пропагував принцип έποχή, тобто повне утримання від «наукових» суджень стосовно сутності речей, а критерієм правильності практичної дії мала бути орієнтація на її успішність.

Через сотню років після Аркесілая на чолі Академії перебував Карнеад (214-129 до н. е.). Під час його керування заклад отримав назву Нова Академія. Про його працьовитість та ораторські здібності ходили легенди. Діоген Лаертський, зокрема, повідомляє, що через свою зайнятість науками Карнеад навіть не мав часу постригти волосся й нігті. Карнеад теж був скептично спрямованим і вважав, що однозначну межу між істинним і хибним провести неможливо, однак одні погляди є більш вірогідними за інші і саме на них можна спиратися у розумній поведінці.

У пізніші часи послідовники скептицизму склали тропи (спеціальні аргументи) на користь та захист свого вчення. Перші 10 троп склав Енесідем (1 ст. до н. е.), який походив з о. Кріт, а жив у м. Олександрія (Єгипет). Агріппа (II ст.) додав ще 5 троп. У тропах ішлося про те, що людські судження базуються на досить непевних підставах: відчуттях, які часто відбивають суб’єктивний стан, суб’єктивних гадках, нечітких висловленнях тощо. Часом здається, що була б лише зайнята певна світоглядна позиція, а аргументи до неї завжди знайдуться. Є історики філософії, які вважають, що скептицизм не мав характеру школи у смислі якогось позитивного вчення, це був скоріше деструктивний метод руйнування догматів інших шкіл (напр., догматизму стоїків).

З часів Піррона скептицизм вже ніколи не покидав європейську філософську думку, а в окремі часи його позиції навіть зростали. Так було