Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Бернард Барух був радником шести президентів — Вілсона, Гардінга, Куліджа, Гувера, Рузвельта і Трумена. Якось я запитав його, чи дошкуляли йому колись вороги. «Жодна людина не може ні принизити мене, ні дошкулити мені, — відповів Барух, — я не дозволю їй це зробити».
Ніхто не зможе ні принизити нас, ні дошкулити нам, поки ми самі не дозволимо це зробити.
Камені й палиці можуть зламати мої кістки.
Але слова ніколи не зможуть уразити мене.
Протягом усієї своєї історії людство шанувало тих людей, котрі, як і Христос, не мали ненависті до своїх ворогів. Я часто відвідую національний парк «Джаспер» у Канаді і завжди милуюся однією з наймальовничіших гірських вершин західної півкулі, яку назвали на честь Едіт Кейвелл — англійської медсестри, яку розстріляли німецькі солдати 12 жовтня 1915 року. У чому ж полягав її злочин? Вона жила в Бельгії й у власному будинку переховувала, годувала й лікувала поранених французьких і англійських солдатів, а потім допомагала їм дістатися до Нідерландів. Коли вранці перед розстрілом англійський капелан завітав до її тюремної камери, щоб підготувати її до смерті, Едіт Кейвелл вимовила дві фрази, гідні увічнення у бронзі і граніті: «Я зрозуміла, що патріотизм — це ще не все. Я ні до кого не повинна відчувати ні ненависті, ні ворожнечі». За чотири роки її останки перевезли до Англії, і церемонія поховання відбулася у Вестмінстерському абатстві. Мені довелося прожити в Лондоні цілий рік. Я часто стояв перед пам'ятником Едіт Кейвелл навпроти Національної картинної галереї і перечитував безсмертні слова, викарбувані у граніті: «Я зрозуміла, що патріотизм — це ще не все. Я ні до кого не повинна відчувати ні ненависті, ні ворожнечі».
Найнадійніший спосіб навчитися прощати наших ворогів і забувати про них полягає в тому, щоб з головою поринути в будь-яку важливу справу. Тоді образи, з якими будемо зустрічатися ми в житті, нічого для нас не означатимуть, бо ми будемо цілком зосереджені на своїй справі. Наприклад, давайте розглянемо один дуже драматичний випадок, що стався у сосновому лісі на берегах Міссісіпі у 1918 році. Лінчів суд! Його жертвою мало не став чорношкірий учитель і проповідник Лоуренс Джонс. Кілька років тому я відвідав засновану ним школу. Ця сільська школа називається Пайні-Вудс. Я виступав перед її учнями. Ця школа відома сьогодні всій країні, але я хочу розповісти про те, що сталося дуже давно, ще за напружених часів Першої світової війни. Серед мешканців центральної частини Міссісіпі почали поширюватися чутки, що німці підбурюють місцевих негрів зчинити заколот. Лоуренс Джонс — людина, що, як я вже казав, дивом уникла лінчування, — був звинувачений у сприянні спробам здійняти колотнечу серед негрів. Декілька білих чоловіків проходили повз церкву і чули, як Лоуренс Джонс казав своїй пастві: «Життя — це боротьба, в якій кожен чорношкірий повинен міцно тримати свою зброю і битися за те, щоб вижити і досягти успіху».
«Битися!» «Зброя!» Цих слів цілком вистачило, щоб білі чоловіки зібрали натовп, вдерлися до церкви, зв'язали проповідника, цілу милю тягли його волоком по дорозі, а потім поставили на купу хмизу і вже ладні були повісити його і спалити тіло, аж хтось крикнув: «Нехай скаже своє останнє слово перед смертю. Хай говорить! Хай говорить!» Лоуренс Джонс стояв на купі хмизу із зашморгом на шиї і говорив, боронячи своє життя і свою справу. У 1907 році він закінчив університет в Айові. Він мав спокійну вдачу і хист до музики, що допомогло йому здобути популярність серед студентів університету. По закінченні навчання він відмовився від пропозиції одного власника готелю, який хотів долучити хлопця до свого бізнесу. Він також відхилив пропозицію, зроблену йому однією заможною людиною, яка обіцяла профінансувати його подальшу музичну освіту. Чому? Тому що у нього була висока мрія. Коли він прочитав про життя Букера Т. Вашингтона, він захопився ідеєю присвятити своє життя навчанню бідних неосвічених чорношкірих братів. Він поїхав у найбідніший район на півдні країни, у містечко, що було розташоване за двадцять п'ять миль на південь від Джексона, штат Міссісіпі. Він заставив свого годинника за один долар шістдесят п'ять центів і на ці гроші заснував школу, де наука відбувалася надворі, а за парти слугували пні. Лоуренс Джонс розповідав розлюченому натовпу, як він навчав неписьменних чорношкірих хлопчиків і дівчаток, щоб у майбутньому вони мали змогу стати досвідченими фермерами, механіками, кухарями, економками. Він розповідав і про білих людей, що допомагали йому створити школу. Вони надали йому землю, ягнят, поросят, корів і гроші, щоб він міг продовжити свою викладацьку діяльність.
Коли Лоуренса Джонса запитали, чи ненавидів він тих, хто волочив його шляхом, збираючись повісити і спалити, він відповів, що надто заклопотаний для того, щоб ненавидіти. Його цілком поглинула справа, незрівнянно більш важлива, ніж його власне життя: «У мене немає часу на суперечки, немає часу на те, щоб шкодувати за чимось,і ніхто не може змусити мене настільки себе зневажати, щоб ненавидіти когось».
Лоуренс Джонс говорив щиро і зворушливо, тому що він вболівав не за себе, а за свою справу, і юрма притихла. Нарешті один старий ветеран армії конфедератів вимовив: «Схоже, він каже правду. Я знаю тих білих, чиї імена він згадав. Він гарно працює. Ми помилилися. Йому треба допомагати, а не вішати». Він пустив колом свого капелюха, і той самий натовп зібрав йому п'ятдесят два долари і сорок центів. Ці гроші дали ті ж самі люди, які щойно мали намір лінчувати Лоуренса Джонса — засновника сільської школи Пайні-Вудс, людину, що сказала: «У мене немає часу на суперечки, немає часу, щоб шкодувати за чимось, і ніхто не може примусити мене настільки себе зневажати, щоб ненавидіти когось».
Дев'ятнадцять століть тому Епіктет зазначив, що ми зазвичай пожинаємо плоди того, що посіяли, і доля майже завжди змушує нас розплачуватися за вчинені нами лиходійства. «Врешті-решт, — сказав Епіктет, — кожна людина заплатить за скоєний нею злочин. Людину, яка про це пам’ятає, ніхто і ніщо не буде дратувати, ніхто не стане жертвою її обурення чи ненависті; вона нікого не звинувачуватиме і не ображатиме».
Напевно, жодного державного діяча за всю історію Америки так не ображали й не ненавиділи, як Лінкольна. Але, як писав Герндон у книзі про Лінкольна, яка нині вважається класичною біографією цього політичного діяча, він «у своїх
