Концентраційні табори в Совєтському Союзі - Андрій Микулін
Наприклад, підчас єжовської чистки 1936–1933 рр. сотні тисяч українського пересічного робітництва та селянства обвинувачено в троцькізмі і засуджено до концтаборів, хоч ув'язнені були безпартійні і ніякої справи з Троцьким, правими чи лівими ухильниками в партії не мали і навіть тим не цікавились.
Росіянам немає причин скаржитись на несправедливість власної влади, якщо вони порушують її закони.
Цілком інакше виглядає справа засудження та ув'язнення до концтаборів поневолених Москвою неросійських народів. Неросійські народи, серед яких найчільніше місце належиться в СССР українцям, були загарбані і силою прилучені до Росії. Царський і совєтський режими свою владу на загарбаних ними землях тримають тільки силою: через поліцію, державні установи з російським керівництвом, членів компартії, пересічних росіян, переселених або присланих на неросійські землі, а в разі потреби і багнетами військ МВД та совєтської армії (для того виділюються або навіть комплектуються спеціяльні військові частини, у яких переважна кількість належиться росіянам) і т. д.
Для поневолених Росією народів, для їхніх законних державних теренів російсько-комуністична партія з її розгалуженнями та філіями, а також совєтська влада, є чужа, не природня їм, силою накинута влада. Неросійські поневолені народи в СССР, з часів загарбання їхніх державних теренів, ведуть непримиренну національно-визвольну боротьбу за своє національне визволення, за демократичне життя, за власні самостійні держави, з власним державним урядом. Національно-визвольна боротьба поневолених Москвою народів спрямована в першу чергу до здобуття власного державного життя у самостійних державах, до цілковитого відновлення національної відрубности, яку весь час нищить сучасна Росія, з її компартією та владою, та з власною денаціоналізаційною політикою та панславізмом.
Україна, що займає в загальній національно-визвольній протиросійській боротьбі найчільніше, передове місце, не припиняла своєї боротьби від часів поневолення її Московщиною. Ця боротьба знаходить свої активні і пасивні форми у всьому житті СССР, незалежно від місця перебування українців. Підпільні революційно-визвольні протиросійські націоналістичні організації, серед яких на передових позиціях стоїть більше 20 років Організація Українських Націоналістів (ОУН) під керівництвом Степана Бандери, УВО, СВУ, збройна підпільна українська сила — УПА, українські армії часів 1917–1921 років, повстання і бої в Україні підчас колективізації та в Другу світову війну, пасивний спротив загального пересічного українського населення від часів накинення Україні совєтської влади досьогодні, культурна протиросійська боротьба української наукової і технічної інтелігенції і т. д. і т. п., боротьба українського духовенства і народу за свободу релігії — все це взяте разом, було і є спротивом і боротьбою проти російського поневолення, денаціоналізаційної політики, русифікації з її шовінізмом, проти російсько-московської нелюдяности, масового народовбивства, боротьба, за християнську віру і українську Церкву. Це є боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу.
Таким чином, на поневолених Москвою неросійських теренах між собою зударяються головно дві сили: російсько-поневолююча сила з її комуністично-совєтською формою, за якою заховано для національно-визвольних рухів всі підступні і розкладницько-згубні методи і протилежна, спрямована проти неї — революційно-визвольна національна сила, змістом якої є людські правди і чесноти кожного народу, заповіджені Богом і наділені природою.
Тому всі закони і постанови, що ухвалюються в Москві чи її експозитурою для України й інших поневолених в СССР неросійських народів, спрямовані до того, щоб зламати, перебороти і цілковито знищити національну протиросійську боротьбу, звести нанівець і загладити всі національні прикмети, перетворити поневолені народи в один «совєтський» народ, серед якого провідна роля належала б «старшому братові» — російському народові.
Компартія СССР, совєтська влада, з її функціонерами, «великоросійська» нація, вважають і розглядають поневолені ними неросійські народи, в загальній масі, як активний протиросійський елемент, як носіїв систематичного антисовєтського, протикомуністичного спротиву.
Большевизм не народився в Україні, він її завоював і поневолив. Він прийшов в Україну з Московщини, тому він завжди підтримує тільки своє, російське. А таким є повна совєтизація загарбаної України, створення під облудним гаслом «соціялістичних націй» та паперової самостійности Української Совєтської Соціялістичної Республіки, як «невід'ємної, складової» частини СССР. Мета Москви — з українців, прилучивши їх до росіян, створити один совєтський нарід, асимілювати українців та «очистити» територію України.
Як відомо, асимілюється в більшости те, що найбільше споріднене, але коли є великі різниці, тоді прямують не до асиміляції, а до винищення.
Компактну народню масу, якою є українці, важко асимілювати, отже Москва йде двома шляхами поневолення неросійських народів. Перший шлях, це намагання частинно «очистити» їх від неподатливого елементу, застосовуючи т. зв. «очищення» територій. В першу чергу Москва старається «очистити» загарбані нею неросійські терени від активного національного протиросійського діючого елементу, разом з ним всіх, хто тим чи іншим чином з ними активно або пасивно пов'язаний. Другий шлях — «прочистити» інших винних чи невинних, хоч би за те, що вони, якщо сьогодні не винні, то наступного дня (за підозрою Москви) можуть бути активно-діючими проти влади і російсько-совєтської держави. Такі в загальному принципи, що їх дотримується Москва супроти поневолених нею неросійських народів, виарештовуючи і засилаючи їх до концтаборів. І те, що діялося чи діється тепер в Україні, цілком стверджує все попередньо сказане. Знищення Української Народної Республіки (УНР) та Західньої Української Народної Республіки (ЗУНР) скінчилося «очищенням» їхніх територій від української провідної верстви. «Очищення» (чистки) в Україні продовжуються від 1917 року до часів сучасного колективного керівництва включно. Масові депортації української молоді під виглядом «добровільного» переселення поза територію України, які масово перепроваджені в 1955 та в 1957 роках, найяскравіше стверджують нові методи «очищення» України від невигідного Москві елементу. Коли Москва хоче в першу чергу денаціоналізувати або «очистити» Україну від провідної української верстви, поруч із знищенням її, вона стосує також і «очистку» України від пересічної маси, бо український народ, засланий до концтаборів чи переселений до віддалених районів СССР, потрібний як фізична робоча сила. Якщо частина їх на окраїнах в жахливих умовах життя біологічно витримує і буде жити далі — їхнє «щастя», однак вони вже перебувають у місцях заселення під поліційною контролею і, своєю націоналістичною загрозою стають менше небезпечними Москві. Коли ж частина з них гине в концтаборах, для московсько-комуністичних поневолювачів, це самозрозуміле і навіть не протиставиться їхній логіці, бо
