Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття - Олександр Борисович Головко

У зв’язку з розглядом тут степової політики Романа, необхідно зупинитися на деяких аспектах взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками в X – XIII ст. Перш за все необхідно відзначити, що в історичній літературі традиційно вважається, що між слов’янами-землеробами та тюрками-кочівниками існував доволі чіткий розподіл територій: ліси контролювали перші, а степами володіли другі.

Дослідники визнають, що степовики лише під час війн періодично появлялися в лісових територіях слов’ян, проте заходили відносно неглибоко і не на дуже тривалий термін. Така ж картина спостерігалася і в протилежному напрямку, а саме в степовій політиці східних слов’ян. Навіть, в часи успішних походів на південь руських дружин, останні не затримувалися на тривалий час тут, а самі перемоги над кочівниками практично не призводили до розширення територій землеробів в степах. Зазначимо, що такі уявлення потребують уточнення. Відомо, що в навіть самі несприятливі часи слов’янське населення не покидало степ, а певні групи кочівників час від часу відривалися від своїх родинних земель, переходили на постійне проживання на Русь.[341]

Розглядаючи тему взаємин Русі з кочівниками в історичній ретроспекції, необхідно зазначити, що печеніги в порівнянні з половцями були більш зорієнтованими на контроль правобережжя Дніпра, що було пов’язано без сумніву з тиском на них торків, які вже на початку XI ст. фактично зайняли більшу частину Лівобережжя Дніпра. Наприкінці ж X ст. під час різкої конфронтації Русі з печенігами, останні на Правобережжі фактично контролювали всю лісостепну смугу від Дніпра до Карпат.

Зазначимо, що польські автори Е.Кухарський та М.Левицький, а згодом С.Кучинський взагалі вважали, що до початку XI ст. правобережжям Дніпра повністю володіли печеніги, а впливів східних слов’ян тут не було. Перші двоє авторів навіть твердять, що у печенігів тут виникла могутня держава.[342] Визнаючи перебільшення зазначеними авторами печенізького фактору, необхідно підкреслити, що і недооцінювати його теж не можна. Печеніги дійсно мали серйозні позиції у другій половині XI ст. в усій долинній частині краю, а про їх розповсюдження свідчить поширеність тюркської (у тому числі і печенізької) топоніміки на території Малої Польщі.

Ослаблення печенігів, а також торків під натиском половців не змінили докорінно ситуацію не тільки на Лівобережжі, а й на Правобережжі в другій половині XI ст. Наприкінці цього століття половецькі орди не тільки загрожували Київщині, а й здійснювали численні походи на Польщу та Угорщину.[343] Лише після переможних походів Русі на початку XII ст. проти степовиків ситуація в прикарпатському регіоні змінилася. Це дало, як вище зазначалося, можливість Володимирку Володаревичу об’єднати підкарпатські князівства в одне єдине володіння. В подальшому галицькі князі поступово розширювали свій вплив на схід вздовж Дністра, але половецький фактор продовжував час від часу відігравати на Правобережжі Дніпра серйозну роль.

На жаль, стан джерел не дозволяє вималювати у повному вигляді картину взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками, але деякі факти, які ми знаємо, вельми красномовні. Зокрема, ми вже згадували, що під 1157 р. германський імператор Фрідріх I Барбароса згадує “партів” (половців) серед народів, які допомагали полякам у боротьбі проти нього.[344] Під 1182 р. польський хроніст Вінцентій пише про половців, які поряд з іншими союзниками белзького князя Всеволода воювали з польським військом, що взяло в облогу Берестя.[345] Пізніше під 1199 р. Кадлубек пише про наміри Лешка використати Романа не тільки для підкорення Кракову Русі, а й земель “партів” (половців). Зазначимо, що ця звістка є побіжним аргументом на користь можливих активних дій Романа проти кочівників вже у першій половині 80-х років XII ст.

Про похід Романа Мстиславича проти половців взимку 1201–1202 р. Суздальський літописець повідомляє лаконічно, але досить змістовно: “Тое же зимы ходи Роман князь на Половци и взя веже Половечьскые и приведе полона много и душь хрстьянскых множство от полони от них”.[346] “Вежами” в давньоруських літописах називалися місця стійбищ кочівників,[347] в даному випадку місця їх постійного перебування, своєрідні політичні центри степовиків. В той час половецькі орди вже чітко розділилися на два угруповання: донських і дніпровських половців.

Протягом XII ст. об’єктом походів руських князів частіше всього були зимовища донських половців на р. Сіверський Донець. Проте на межі XII – XIII ст. після смерті хана Кончака боротьба з ними вже припинилася. Є всі підстави гадати, що Роман в 1201–1202 рр. завдав удару по дніпровським “вежам”, які знаходилися в низинах Дніпра, в так званому Лукомор’ї.[348] Похід Романа об’єктивно був дуже важливим для нормалізації ситуації на південному кордоні, створювалися умови для припинення руйнівних нападів кочівників. Проте нові князівські усобиці невдовзі поставили хрест на результатах виправи Романа.

Київ у діяльності князя Романа (1203–1204 рр.)

“Взят быс Кыев Рюриком и Олговичи и всего Половецькою землею и створися велико зло в Русстеи земли, якого же зла не было от крещения над Киевом”, – з драматизмом розповідає про події наступного суздальський літописець.[349] Нападники розорили нижню та верхню частину міста, половці захопили велику кількість полонених.

Англійський дослідник історії Русі Дж. Феннел, визнавши певне перебільшення книжником масштабів розорення міста, все ж справедливо відзначає, що тоді Києву було “завдано страшного удару, після якого він довго не міг оговтатися”.[350] Залучення половців, жорстоке розорення столиці, масові вбивства та насильства над мирним населенням – все було показником гостроти міжкнязівських стосунків, відносин Романа з Рюриком та чернігівськими Ольговичами. Звернемо увагу, що під час походу на половців 1201–1202 р. ніхто з південноруських князів не підтримував Романа.

На час нападу на Київ, що стався у січні 1203 р., Романа в місті не було. Його наміснику Інгварю Ярославичу вдалося спастися із розореного міста втечею. Сам ініціатор страшного розорення столиці Рюрик Ростиславич, вірогідно через острах помсти, повернувся до Овруча, залишивши в Києві свій гарнізон. І тут відбулася подія, яка ще раз показала великі здібності Романа як політика, як дипломата. Через місяць після подій у Києві галицький князь прибув до Овруча і уклав з Рюриком угоду.

Згідно цього договору, Рюрик відмовляється від союзу з половцями та Ольговичами, (“отводя и от Олгович и от Половець”), а Роман погоджується немало-небагато на повернення колишнього тестя до Києва. Гарантом цієї угоди, згідно Суздальського літопису, став Всеволод, який невдовзі “не помяну зла Рюрикове, что есть сотворило у Русте земли, но да и ему опять Киев”.[351]

Дж. Феннел вважає, що ця угода свідчить про слабкість Романа, бо “реальна