Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
Розрахунки і напрямок вітрів вказували на південний схід, до однієї з двох ядерних наддержав. Невже там сталося щось жахливе? Радянський Союз мовчав. Шведський комітет із радіаційної безпеки зв’язався з Москвою, але там заперечували факт наявності будь-чого, що могло б призвести до радіоактивного забруднення. Утім, служби безпеки у Скандинавських країнах продовжували реєструвати надзвичайно високі рівні радіації: так, у Швеції рівень гамма-випромінювання на 30–40% перевищував норму; у Норвегії він подвоївся; у Фінляндії ж рівень шестикратно перевищував нормальні показники.
Радіоактивні гази ксенон і криптон — субпродукти ядерного розпаду урану — розносилися територією Скандинавії, тобто регіону, який охоплює не тільки Фінляндію, Швецію і Норвегію, а й Данію. Аналізи вказували на те, що джерело радіоактивного забруднення, де б воно не було, продовжує виділяти небезпечні матеріали. Шведи неодноразово виходили на Зв’язок із трьома радянськими установами, однак останні продовжували заперечувати факт будь-якої аварії чи вибуху. Тодішній міністр довкілля Швеції Бірґітта Даль наголосила: країна, відповідальна за розповсюдження радіоактивних матеріалів, порушує міжнародні домовленості, якщо вона приховує життєво важливу інформацію від світової громадськості. Та відповіді з боку СРСР, як і раніше, не було. Шведські дипломати навіть зв’язалися з Гансом Бліксом, колишнім міністром закордонних справ Швеції, який тоді працював генеральним директором Міжнародного агентства з атомної енергії зі штаб-квартирою у Відні. МАГАТЕ також перебувало у невіданні.
Чого чекати? Не зрозуміло. Незважаючи не підвищення рівнів радіації, прямої загрози життю людини і навколишньому середовищу вони ще не створювали. Та якщо забруднення продовжиться або навіть зросте? І що все-таки сталося там, за «залізною завісою»? Це був теракт або випробування нової зброї? Чи, може, мова про ядерну аварію безпрецедентних масштабів? Та що б там не трапилося, воно буде стосуватися всього світу. Світова громадськість була вже втягнута. І лише Москва мовчала.
Розділ 1
Гіркий Полин
Глава 1
Партійний з’їзд
Настав важливий день — багато хто у Москві та в СРСР загалом вважав, що цей день стане символом початку нової ери. Прохолодним зимовим ранком 25 лютого 1986 року, — а вночі температура знизилася до мінус 20 градусів за Цельсієм, — близько 5000 тепло одягнених чоловіків і жінок, включаючи високопосадовців та вищих чинів ЦК КПРС, військових офіцерів, учених, директорів найбільших державних підприємств, а також представників робітничного класу і колгоспників (так званих «трудящих мас»), почали збиратися в серці Москви, на Красній площі, прикрашеній величезним портретом Володимира Ілліча Леніна. Ці люди були делегатами з’їзду Комуністичної партії СРСР — XXVII від моменту заснування партії жменькою ідеалістичних соціал-демократів наприкінці XIX століття. Їхнє завдання полягало у визначенні нового курсу держави на наступні п’ять років.
Дійшовши до Кремля, люди направились у бік Кремлівського палацу з’їздів, сучасної будівлі зі скла і бетону, прикрашеної білими мармуровими колонами. Палац було споруджено 1961 року на місці будівель епохи царя Бориса Годунова. Тодішній перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов прагнув перевершити Будинок народних зібрань, відкритий Мао Цзедуном у Пекіні 1959 року. Китайський палац міг вміщувати до 10 000 чоловік, унаслідок чого заздрісний радянський уряд збільшив кількість місць із 4000 до 6000 чоловік, «сховавши» майже половину будівлі під землею, — і саме там розміщувалась більша частина місць залу засідань. Лише місця на балконах були вище від рівня земної поверхні. Коли справа стосувалася партійних з’їздів, який проходив кожні п’ять років, радянське керівництво встановлювало обмеження — до 5000 чоловік. Відтоді не мало значення, наскільки великим був членський склад Комуністичної партії (хоча він розширювався швидкими темпами) — переповнити залу означало б пожертвувати комфортом присутніх у будівлі. За винятком стадіонів, які могли вмістити більше, такої кількості місць в залі у Радянському Союзі не було.
Хрущов відкрив новозбудований Кремлівський палац з’їздів у жовтні 1961 року, якраз напередодні XXII з’їзду КПРС. З’їзд постановив, по-перше, перевезти тіло Йосипа Сталіна з мавзолею, в якому воно зберігалося поряд із тілом Леніна, і, по-друге, запропонував нову програму побудови комуністичного суспільства, економічний базис якого мав бути закладений до початку 1980-х. І тепер, 1986 року, делегати XXVII з’їзду Комуністичної партії СРСР мали підбити невтішні, м’яко кажучи, підсумки зробленої роботи. Темпи розвитку економіки падали пропорційно до росту населення. Імовірність повного краху набувала дедалі чіткіших контурів. Ріст національного доходу, який, за підрахунками радянських економістів, у 1950-х роках становив 10%, скоротився до 4% 1985 року. При цьому ЦРУ Сполучених Штатів наводило ще більш невтішні оцінки — темпи росту скоротилися до 2–3%, з падінням через певний час до приблизно 1%.
В умовах краху комуністичної утопії, стагнації економіки, економічних реформ на основі ринкових механізмів у КНР, випереджаючих темпів розвитку економіки та армії США, очолюваних антикомуністичним оптимістом Рональдом Рейганом, радянське керівництво збилося зі свого шляху. Населення, ще глибше розчароване комуністичним експериментом, просто зневірилось. І саме на цьому етапі кризи комуністичної ідеології з’явився новий месія — в обличчі молодого, енергійного і харизматичного Михайла Горбачова.
Для 54-річного Горбачова прийдешній з’їзд мав стати дебютним на посаді Генерального секретаря КПРС, і він це добре усвідомлював — на нього були направлені погляди партійних лідерів, радянських громадян і цілого світу загалом. Останні три роки стали відомі як період кремлівських похоронів: Леонід Брежнєв, який очолював СРСР із 1964 року, помер виснаженим хворобами чоловіком у листопаді 1982-го; колишній голова КДБ Юрій Андропов, згодом обійнявши посаду Генерального секретаря, половину своєї каденції провів на лікарняному ліжку і помер у лютому 1984 року; його ж хворий наступник Костянтин Черненко помер у березні 1985-го. Склалося враження, що радянські лідери вирішили відправити на той світ і державу теж. Та, окрім економічних проблем, керівництво продовжувало посилати молодих хлопців на Афганську війну, в якій СРСР зав’яз ще з 1979 року, і вело підготовку до ядерного протистояння із Заходом. Розвідці КДБ було віддано наказ кинути всі сили на моніторинг неминучої ядерної атаки.
Наразі ж і партія, і суспільство плекали надії на те, що сповнений ідей Горбачов зможе зламати смертельну — буквально і фігурально — тенденцію. Свої надії на зближення плекав і Захід. У Сполучених Штатах Америки Рональд Рейган, стомлений смертями радянських лідерів, шукав того, з ким можна було б вести справи. І його близький союзник, прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер розповіла — Горбачов був саме такою людиною. Перша зустріч Рейгана з Горбачовим у Женеві у грудні 1985 року хоч
