Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський
У 1782 році він одержав чин колезького асесора, а в 1786 році — надворного радника і займався в цей час, за Височайшим повелінням, разом із Барсовим виписками зі всіх руських літописів, які були в синодальній та патріаршій бібліотеках, а також у Московському Державному Архіві» [10, с. 76].
Так характеризує професора Х. А. Чеботарьова «Російський Біографічний словник» 1905 року видання.
Характерно, що «Велика Радянська Енциклопедія» (третє видання) першому ректорові Московського університету не відвела жодного рядочка, навіть не згадала. Задумаймось, чому? Адже X. А. Чеботарьов простого, як кажуть, «пролетарського походження», залишив багато праць, у тому числі свій власний варіант «Російської Історії». Проте ані царська, ані більшовицька російська влада не дозволили друкувати чеботарьовський варіант «Російської Історії». І в цьому немає нічого дивного. Адже людина, яка знала багато катерининських таємниць, не мала права на їх розголошення. Це аксіома московської державності. Вона не мінялася ні за царя–християнина, ні за більшовиків–нехристів.
Тому‑то й помер Х. А. Чеботарьов, відкинений владою, вигнаний з Московського університету, у бідності, бо мав сміливість озвучити власну думку про походження Московії.
Про це говорили у своїх промовах, «виголошених на Урочистому Зібранні Імператорського Московського Університету Професори… (і) про ненадруковану Російську Історію, написану Чеботарьовим…» [1, с. 73].
До речі, це професорське покаяння відбувалося в Московському університеті 1819 року, вже після смерті професора, що настала 1815 року.
Влада ж так і не зійшла до покаяння, бо ніколи не прощала вільнодумства. Навіть більшовицька російська влада не пробачила Х. А. Чеботарьову найлегшого замаху на катерининські фальсифікації. Такий парадокс стався з російським професором: дивний, проте закономірний.
Другою людиною, яка працювала, швидше за все, паралельно з Х. А. Чеботарьовим, був професор того ж університету Антон Олексійович Барсов. Ось що сказано про нього в «Російському Біографічному словнику», том II, видання 1900 року: «Барсов Антон Олексійович, професор красномовства в Московському університеті.., народився в 1730 р. у Москві, помер 21 грудня 1791 р…. Доля Барсова пов’язана з історією Московського університету, урочисте відкриття якого 26 квітня 1755 р. Барсов привітав промовою «Про користь відкриття Московського університету…» В 1761 р. Барсов був призначений ординарним професором красномовства і займав цю кафедру протягом 30 років, до самої своєї смерті… У 1783 р. Барсова обрано у члени Російської академії як одного з найвизначніших представників російської літератури та науки» [11, с. 514–515].
Однак найцінніший для дослідження матеріал я виділив із загального тексту в окрему цитату, щоб вона заблищала самостійною гранню. Послухаймо: «Для занять Катерини II російською історією він, за дорученням Шувалова (разом із Чеботарьовим), постачав матеріали, складені частково з дослівних виписок із літописів, а частково—з переказу їх» [11, с. 515].
Звертаю увагу читачів: видання «Російського Біографічного словника» відбувалося під контролем Академії наук та Імператорського Російського Історичного Товариства, тобто під жорсткою цензурою царської влади. І навіть ця цензура вимушена була пропускати в друк, по суті, страшні свідчення. Чого тільки варта згадка про звичайний «переказ літописів» як історичні катерининські джерела.
Ми відкриваємо і виносимо на загальний огляд лише маленькі шматочки великого полотна під назвою «фальшування російської історії».
Отже, встановлені двоє осіб зі знаменитої катерининської «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії». Ними були професори Московського університету Харитон Андрійович Чеботарьов та Антон Олексійович Барсов. Саме вони «під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова» здійснювали, за заданою Катериною II схемою, виписки з найдавніших українських літописів. Використовувалися писемні джерела інших країн і народів: європейські, візантійські, скандинавські, арабські, перські і т. ін. Катерина II стягала до столиці імперії писемні джерела зі всього світу. Адже в ростово–суздальській землі до XIV століття не існувало писемних джерел місцевого походження, крім золотоординських (переважно це ханські грамоти, розпорядження, ярлики). Ця думка панувала серед російської професури ХVIII–ХІХ ст. Як зауважував Н. О. Попов, «до Петра російська література була переважно церковною» [12, с. 26].
Принагідно хочу відзначити ще одну цікаву деталь. Професор Барсов помер 21 грудня 1791 року, залишивши після багатолітньої праці на імператрицю свої історичні нотатки. Ми розуміємо: працюючи багато років з історичними першоджерелами, високоосвічена людина не могла залишатися байдужою до такого матеріалу. Цікаво, що Катерина II після особистого перегляду матеріалу дала свою згоду на публікацію рукопису Антона Олексійовича Барсова в приватному журналі. Працю професора під назвою «Звід буття Російського» надруковано Миколою Михайловичем Карамзіним 1792 року в частині VII «Московського Журналу» [9, с. 77].
Цілком зрозуміло, що особа Барсова або ж Чеботарьова в дозволі на публікацію не відігравала головної ролі. Вирішальне значення мав сам текст і його трактування автором.
Отже, маємо наочний приклад жорсткої катерининської (і взагалі — царської) цензури, коли цілком надійним і відданим царизмові вченим заборонялося письмово викладати свої думки. Як і було зроблено з професором Х. А. Чеботарьовим.
Мені дуже довго довелося шукати третього учасника так званого «мозкового центру» катерининської «Комісії». Саме ця, третя людина мала прямий вихід на імператрицю і виконувала процес об’єднання київських і московських джерел у «загальноросійські літописні зводи». Як бачимо, ця людина була не простим виконавцем, а особою, наближеною до Катерини II і наділеною величезними повноваженнями.
А те, що така особа існувала, не викликає сумніву. В катерининському «Указі від 4 грудня 1783 року» виразно зафіксовано: «Серед членів цього зібрання повинно бути троє або четверо людей, не обтяжених іншими посадами або достатньо вільних, щоби працювати над тією справою, яка їм доручається» [13, с. 564].
Я став шукати серед довірених осіб Катерини II цю третю «необтяжену людину». І, звичайно, знайшов. Бо шила в мішку не сховаєш. Ним був знаменитий Олексій
Іванович Мусін–Пушкін — церемоніймейстер імператриці, а пізніше — обер–прокурор Синоду.
Саме Синод після скасування Петром І в Московії патріаршества керував усіма церковними справами, аж до царської цензури і церковних тюрем (були й такі тюрми!). При цьому обер–прокурор у самому Синоді за часів Катерини II мав необмежену владу.
Як бачимо, під особистий контроль Мусіна–Пушкіна були поставлені всі церковні архіви і церковна цензура. Нас цікавить насамперед саме цей аспект діяльності обер–прокурора. Адже московська історіографія завжди подавала діяльність цієї людини не як виконавця волі імператриці, а як такого собі аматора–філантропа, любителя–збирача старовини, що докорінно суперечить дійсним фактам. Насправді ж Мусін–Пушкін був людиною, яка виконувала чітке державне завдання. Далі ми простежимо його діяльність.
Відразу ж після представлення Мусіна–Пушкіна в Синоді Катерина II видала «Указ від 11 серпня про зібрання (вилучення. — В. Б.) з монастирських архівів та бібліотек усіх старовинних літописів та інших до історії дотичних творів» [9, с. 20].
Однак права
