Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

У середині XX ст. централізовані держави особливого гатунку, як-от нацистська Німеччина та Радянський Союз, окупували всі території, про які йдеться в цій книзі. Порядки, які вони принесли із собою, були чужими традиційним методам місцевої політики й ворожими до народів, що підпали під їхню владу. Описуючи успіхи (або поразки) у творенні національних держав (чи їхніх симулякрів) після Першої світової війни, ця праця приділяє більше уваги долі народів під час Другої світової війни, яка знищила залишки ранньо-модерної національності, поширивши повсюди модерний націоналізм. Хоча обидві дати є лише перехідними цезурами, рік 1945 був важливішим за 1918. Після 1863 р. модерні національні ідеї охопили маси населення; після 1945 р. ці маси сприйняли їх. Зі схожих причин ця праця закінчується 1999 роком, а не 1989. Хоча Польща відновила свій суверенітет у 1989 р., а Білорусь, Литва й Україна здобули незалежність у 1991 р., саме польський вступ до НАТО у 1999 р. символізує кінець чергового етапу національної історії. Членство в НАТО не лише підтвердило успіх модерної польської національної держави, а й стало винагородою Польщі за розв'язання дражливих національних питань. Підтримавши нові національні держави, що розташовувались між нею і Росією, Польща змогла довести свою належність до Заходу. Рік 1569 був символом ранньомодерних польських прагнень до експансії на схід, яка закінчилась у 1940-х рр.; рік 1999 ознаменував новітнє польське тяжіння до західної безпеки та політичної ідентичності.

ПРОСТІР

У цій книжці ми не триматимемось кордонів держав двадцятого століття чи імперій століття дев'ятнадцятого, натомість розглядатимемо територію Речі Посполитої, якою та склалась у 1569 р. Частина перша зосереджує увагу на Вільнюсі: колись столиці Великого князівства Литовського, центрі губернії Російської імперії, польському місті у 1920–1930-х рр. і радянському литовському місті після Другої світової війни. Сьогодні це столиця незалежної Литви. До «Остаточного Розв'язання»[2] євреї називали Вільнюс «Північним Єрусалимом», і ще донедавна поряд із литовцями місто вважали своїм поляки, росіяни та білоруси. У ранньомодерному варіанті політичної національності Вільнюс — литовське місто, адже він був столицею Великого князівства Литовського в Речі Посполитій. Натомість за модерною версією до Другої світової війни Вільнюс був чиїм завгодно, але не литовським: тут мешкало небагато литовців, а саме місто входило до складу Польщі. Отже, завдання перших розділів полягає в тому, щоб показати, як Вільнюс став литовським у модерному національному розумінні, демографічно та культурно.

У другій частині йдеться про Східну Галичину та Волинь. Ці східнослов'янські території з великою кількістю польського та єврейського населення лежали в центрі колишньої Речі Посполитої, а після її поділів наприкінці XVIII ст. стали прикордонням імперій: Росія приєднала Волинь, а Австрія — Галичину. Як в історичній Литві, так і в Галичині та на Волині протягом всього XIX ст. поляки залишались панівним елементом. Лише наприкінці століття польські землевласники поступились російським суперникам на Волині й пішли на компроміс з українськими політичними партіями в австрійській Галичині. В обох імперіях польські націоналісти допомагали українському руху, підриваючи польську націю Речі Посполитої. Належати до ранньомодерної польської нації означало пов'язувати себе з величезними цивілізаційними досягненнями, що їх було здобуто завдяки польській мові. Прирівнюючи націю до народу, польські націоналісти перевизначили польську націю як лише одну етнічну групу серед багатьох інших, почавши змагання на рівні неписьменного селянства. Після Першої світової війни нова польська держава поглинула і Галичину, і Волинь. І хоча нерішуча політика міжвоєнної Польщі була на руку українським націоналістам, початок XX ст. в Галичині та на Волині дуже нагадував XIX, якщо не XVIII ст. Лише Друга світова війна остаточно зруйнувала історичну цілісність Галичини та Волині й принесла тріумф модерного націоналізму. В 1945 р. ці території було приєднано до Радянського Союзу, а з 1991 р. вони стали найпатріотичнішими областями незалежної України. Сьогодні вони відомі як «Західна Україна».

Прискіплива географічна увага до Вільнюса (для Польщі — Литви — Білорусі) й Галичини з Волинню (для Польщі — України) в довготерміновій перспективі є методом пояснення цих перетворень. Зосередившись на історії цих територій протягом чотирьох століть, ми вкажемо на економічні та соціальні трансформації, побачимо армії, що наступають і відступають, а в XX ст. станемо свідками знищення, депортацій та переселення людей. Якщо нам вдасться лишитись водночас непорушними та зворушеними, ми відчуємо болючі й очевидні перетворення. Ми зможемо спостерігати за тим, як знову й знову змінюються й руйнуються політичні краєвиди. З огляду на ці перетворення 1940-х рр., третя частина книги зосереджується не так на Вільнюсі, Галичині та Волині, як на дипломатичних проблемах, які вони принесли новим суверенним національним державам після революцій 1989 р. Частина третя аналізує велику польську стратегію 1990-х рр., яка сприйняла й підтвердила поділ Східної Європи на національні держави в їхніх сучасних межах. Хоча сьогодні вона й може здатись очевидною, це була справжня новація в польській політичній теорії й небачена річ у практиці посткомуністичної дипломатії Східної Європи.

ЄВРЕЇ, РОСІЯНИ, НІМЦІ?

Під час демонтажу пам'ятника Леніну в галицькому містечку Коломия з'ясувалось, що його постамент було зроблено з єврейських надгробків. Сьогодні Коломия — це місто в Південно-Західній Україні. У 1939–1941 і 1945–1991 рр. воно перебувало у складі радянської України, у 1939–1945 рр. — нацистського Генерал-губернаторства, перед Другою світовою війною — польського Станіславівського воєводства, перед Першою світовою війною було частиною австрійської Галичини, а до 1772 р. — Руського воєводства Польського королівства. До «Остаточного Розв'язання» 1941–1942 рр. Коломия, незалежно від її державної належності, була єврейським містом. Відсутність євреїв у Коломиї, як і повсюди в Східній Європі, збіглася з сорокарічною присутністю на цих теренах комуністичних режимів. 1990-ті рр. спричинили вибух національної історії у Східній Європі, але нові дослідження часто брали за відправний пункт націоналізований світ, успадкований від Другої світової війни та впорядкований комуністами. У такий спосіб єврейську історію вивели за межі східноєвропейської історії. Так само, як ізраїльська історіографія, що акцентує успішність сіоністського проекту, нехтуючи східноєвропейським корінням цієї політики, східноєвропейські історіографії зосереджуються на власній державності, часто забуваючи повернути євреям належне їм місце. Існують, однак, численні варті уваги винятки, й останній з них — позитивна тенденція видавати колективні збірки, що представляють різні національні погляди. Хоча це надзвичайно корисно, але навіть така практика не розв'язує проблеми націоналізму в історії і може призвести до політкоректного мультинаціоналізму, коли в історичному грунті, що потребує дбайливого догляду, будуть прокладені паралельні національні річища.

Чому ж, зважаючи на рамки цієї праці, в її підзаголовку відсутні євреї, німці та росіяни? Причина полягає в тому, що це дослідження модерних польської, української, литовської та білоруської національностей, яке не має амбіцій описати історію та сучасність німецької, російської або єврейської національностей. Це свідчить про авторську стриманість, а не про зневагу. Головні напрямки німецької національної історії ведуть в інший бік. Російська національна ідея досліджується тут в її зв'язку з ранньомодерними Україною та Литвою.