Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

Видатний археолог Віктор Саріаніді, який протягом тридцяти сезонів працював у Каракумах, відкрив центр однієї з найдавніших цивілізацій планети – країну Маргуш (Маргіану), яку за рівнем розвитку порівнюють з давніми культурами Китаю, Індії, Месопотамії та Єгипту. Все, що залишилось від колись квітучої країни Маргуш, – це кілометрові величні руїни столичного міста Гонур-депе, де точно і тонко розрахована архітектура та продуманий життєвий устрій людей. Далекі предки туркменів – ті, хто почав освоювати колись родючий масив у старій дельті ріки Мурґаб ще у III тисячолітті до н. е., – були умілими архітекторами, будівничими, ковалями, гончарями і ювелірами, знали секрети виплавки металу і бронзи, обробки золота і срібла.

«Ахал (попередня назва – Кесеракча) – вузька смуга родючої землі вздовж відрогів Копетдагу. Споконвіку багата пасовиськами і водними джерелами земля Ахала стала колискою найдавнішої в Центральній Азії культури давніх землеробів. Цій культурі як мінімум 8 тисяч років. Сліди людської діяльності у цих місцях збереглися у вигляді знарядь праці, предметів побуту і витворів мистецтва з каменю і кості, кераміки і металу, включаючи бронзу, срібло та золото. Далекі предки туркменів нагадують про себе своєю архітектурою – від глиняних будинків, святилищ і неприступних фортець до розкішних палаців і храмів. Задовго до появи великих людських поселень тут вже склалися осередки первісного господарства, вивчення яких дозволило археологам зробити висновок, що нинішній Ахал слугував північно-східним кордоном колись передньоазійського світу, який сягав звідси до берегів Середземного моря.

Джейтун – ось перша, мабуть, ланка у нескінченно довгому ланцюжку населених місць, що змінювали одне одного. Тепер це ледь примітний пагорб в оточенні пісків, у 28-ми кілометрах на північний захід від Ашгабада. А десь на межі VII–VI тисячоліть до н. є. тут стояло одне з багатьох поселень ранніх землеробів і скотарів. Вже тоді навчилися тут люди вирощувати пшеницю, розводити кіз та овець, а собаки стали їхніми вірними супутниками на полюванні, охороняли стада і житло.

Наступна ланка у цьому ланцюжку – Анау. Поруч із сучасним поселенням, яке стало нині адміністративним центром Ахалського велаяту, збереглися два пагорби, чий вік складає 7 тисяч років. Розкопки тут ще у 1904 році почала американська експедиція Рафаеля Пампеллі, яка і виявила злакові залишки знаменитої білої пшениці ак бугай – першого свідчення селекційного таланту давніх туркменів.

Період існування анауської культури випадає на V – початок III тисячоліття до н. є. В основному це був принципово більш високий рівень розвитку суспільства. З'явилося прикладне мистецтво, про що свідчать чисельні глиняні сосуди з орнаментальним розписом, прикраси у вигляді бус із різних порід каменю, у тому числі бірюзи і сердоліку. Нарешті, саме в Анау у 2000 р. вдалося знайти кам'яну печатку, насічки на якій нагадують письмові знаки!»

Маргіанська археологічна експедиція під керівництвом доктора історичних наук, професора В. І. Саріаніді, в одному з поховань епохи бронзи в некрополі Гонур-депе знайшла кам'яну циліндричну печатку, на якій збереглося типове для Давнього Сходу зображення людини у єдиноборстві зі стоячим левом і вертикальним клинописним написом у три колонки.

«Такі кам'яні циліндри, прокатані по сирій глині, використовувалися у давнину замість особистих підписів, клейма власника чи офіційної печатки. Наша знахідка датується третім тисячоліттям до нашої ери і стала тепер найдавнішим зразком справжньої писемності серед виявлених до цих пір у Центральній Азії. Якщо на знайденій раніше в Анау ще давнішій печатці є невідомі науці знаки, які не піддаються дешифруванню, текст із Гонур-депе може бути прочитаний, тому що тут використано алфавіт, добре відомий лінгвістам, які вивчають давні системи письма».

Подібні письмена зустрічалися археологам в основному тільки в Месопотамії (сучасний Ірак), але їх ще ніколи не знаходили в Туркменістані і на території інших країн регіону.

Ключ для дешифрування клинопису було знайдено понад 200 років тому назад, у 1802 p., німецьким ученим Георгом Фрідріхом Гротефендом. Це був справжній тріумф науки, бо раніше ніхто не розумів значення знаків на глиняних табличках з Вавилона, схожих на сліди птахів на мокрому піску. Звичайно, лінгвістам ще треба буде докласти чимало зусиль, щоб прояснити зміст знайденого в Гонур-депе документа, але сам факт його виявлення має велике значення для вивчення найдавніших нашарувань культури туркменського народу. Знайдено той самий раніше відсутній ланцюжок, який завершує логічний ряд ознак, які визначають і підтверджують наявність у Туркменістані високої цивілізації давньосхідного типу.

«Маргуш була цивілізованою високультурною державою. Велика кількість