Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо - Маріано Сігман
Коли притомна людина уявляє, як грає в теніс, пік активності спостерігають у частині мозку, що називається додатковою моторною корою. Ця область контролює рухи м’язів[49]. Якщо ж людина уявляє, як іде своїм будинком, — кожен із нас може подумки прокласти шлях на мапах рідного міста, схемах метро, у будинку бабусі, друзів, знайомими стежками, — активується мережа, до якої належать парагіпокамп і тім’яна частка кори головного мозку.
Коли людина уявляє гру в теніс і пересування будинком, активуються зовсім різні області. Це можна використати для примітивного, але ефективного читання думок. Вам не треба уточнювати в людини, що вона уявляє: теніс чи будинок. Цю інформацію видно з активності її мозку. Отже, ми можемо читати думки іншої людини, принаймні бінарний код «теніс — будинок». Цей інструмент стає дуже корисним, коли не можемо перепитати. Точніше, коли інша людина не має змоги відповісти.
▶ Чи здатна двадцятитрирічна жінка у вегетативному стані уявляти? Британський нейродослідник Адріан Овен із колегами з’ясували це питання за допомогою томографа в січні 2006 року. Вони попросили пацієнтку уявляти теніс, а тоді блукання будинком, знову теніс, знову будинок і так далі, по черзі називаючи то перше заняття, то друге.
Мозкова активність зовсім не відрізнялася від показників здорової людини. Тобто можна зробити обґрунтований висновок, що жінка здатна уявляти, а отже, має свідоме мислення, про що її лікарі з огляду на клінічні спостереження не здогадувалися.
Момент, коли жінка прорвалася через свинцеву броню, у якій почасти була замкнена її свідомість, а Овен і його команда «зчитали» думки пацієнтки безпосередньо з її мозку, став визначною подією в історії людської комунікації.
Відтінки свідомості
Наочний приклад із тенісом і просторовою орієнтацією має ще важливіше значення як примітивний, проте ефективний спосіб комунікації.
▶ Таким чином ми можемо створити таку собі азбуку Морзе. Щоразу, коли хочете сказати «так», уявляйте, що граєте в теніс. А коли хочете сказати «ні», — що блукаєте своїм будинком. Таким чином група Овена змогла вперше налагодити контакт із двадцятидев’ятирічним пацієнтом у вегетативному стані. Дослідники запитали, чи звати його батька Александр, і активувалася додаткова моторна кора, тобто він уявляв гру в теніс, яка в цьому коді означає «так». Тоді запитали, чи звати його батька Томас, і активувався парагіпокамп, що відповідає за просторову орієнтацію й означає «ні». За допомогою цього методу науковці поставили п’ять запитань, на які хворий відповів правильно. Але на шосте він не зреагував.
Дослідники подумали, що, можливо, чоловік не почув запитання чи заснув. Звісно, у пацієнтів у вегетативному стані це визначити дуже складно. Результати водночас демонструють безмежний потенціал дверей до раніше недосяжного світу і вселяють скепсис.
Останнє твердження, як на мене, доречно попереджає про «слабку ланку» наукової комунікації, яка призводить до спотворення реальності. Сліди спілкування з пацієнтами у вегетативному стані обнадійливі, але все одно дуже обмежені. Можливо, теперішні ліміти подолає вдосконалення технології, але вірити самому чи переконувати інших, що експеримент виявив у цих людей повноцінну свідомість, означає поширювати обман. Ми ж не знаємо: а раптом це набагато складніший для розуміння стан роз’єднаного, фрагментарного розуму?
Я та мій друг і постійний соратник Трістан Бекінштейн вирішили докладніше розглянути це питання.
Для цього обрали досить вузький підхід — визначити мінімальні поведінкові показники, що свідчать про свідомість. Ми знайшли підказку в експерименті чудового нейробіолога, що вивчає пам’ять, — Ларрі Сквайра, який видозмінив класичну демонстрацію Павлова.
▶ Експеримент виглядає так: поки людина дивиться фільм Чарлі Чапліна, вона чує низку звуків: пі, бу, пі, пі, бу… Один тон високий, другий — низький. Через секунду після низького тону[50] на повіку людини спрямовують трохи неприємний струмінь повітря.
Майже половина учасників виявила закономірність: подув повітря відбувається після низького тону. Інші не помітили цього й не зрозуміли правил гри. Вони могли описати звуки й набридливі подуви, але зв’язку між ними не помітили. Лише в тих, хто свідомо осягнув правила гри, з’явилася природна реакція — заплющувати око після низького звуку, щоб уникнути потенційного дратівливого струменя.
Хоча результати Сквайра здаються несерйозними, вони досить важливі. Проста процедура стала мінімальним тестом — тестом Тюрінга — на наявність свідомості. Це ідеальне поєднання того, що ми хотіли дізнатися (чи є свідомість у пацієнтів у вегетативному стані?), і того, що могли зафіксувати (кліпають вони чи ні, адже ця дія для них доступна). І ми з Трістаном озброїлися цими параметрами, щоб виміряти рівень свідомості пацієнтів у вегетативному стані.
Я чітко пам’ятаю один із небагатьох моментів у своїй науковій кар’єрі, коли відчув запаморочливість відкриття: у Парижі ми з Трістаном побачили пацієнта, який вчився так само ефективно, як повністю свідомі люди. Після копіткого повторення процедури ми виявили, що тільки в трьох із тридцяти п’яти перевірених пацієнтів зафіксовано залишкову свідомість.
▶ Багато років ми вдосконалювали досліди, щоб краще зрозуміти, як пацієнти у вегетативному стані, що виявляють ознаки свідомості, сприймають реальність. Для цього Трістан ускладнив експеримент зі звуками й подувами. У новому досліді учасники мали виявити, що струмінь повітря передує словам однієї семантичної категорії. Для того щоб збагнути цей зв’язок, було недостатньо просто демонструвати ознаки свідомості. Учасник повинен був зосередитися на словах. Тобто ті, хто відволікався чи концентрувався на іншій грі, вчилися набагато гірше.
Отже, ми мали змогу перевірити здатність пацієнтів у вегетативному стані фокусувати увагу й виявили, що їхній спосіб навчання нагадує поведінку людей, які відволіклися на щось інше. Мабуть, функціонування розуму тих небагатьох вегетативних пацієнтів, які виявляють ознаки свідомості, найкраще можна описати як хаотичне мислення в нестабільному стані зниженої уваги.
Свідомість має багато ознак. На їх основі можна спробувати визначити, чи свідома людина, але жоден аргумент за чи проти ніколи не буде стовідсотково точним. Якщо активність лобової частки й таламуса нормальна, якщо узгодженість церебральної діяльності сягає середнього рівня, якщо окремі стимули генерують синхронні процеси й через 300 мілісекунд спричиняють потужний сплеск активності мозку, якщо існують свідчення про спрямовану роботу уяви та навчання, яке вимагає усвідомлення… Якщо все це зафіксовано в однієї людини, то дуже ймовірно, що вона має свідомість. Коли ж спостерігають тільки окремі
