Міф про шість мільйонів - Девід Хогган
Грімм вперше зустрівся з Гітлером в 1928 році. Він побачив, що Гітлер має тверду віру в вирішальне значення міцної англо-німецької угоди. Гітлер у ті дні все ще шукав людину, здатну керувати Німеччиною з платформи руху, для якого він сам був пророком.
Грімм за всіх часів зберігав незалежне ставлення до Гітлера і до його роботи. На виборах 1934 року він проголосував проти поєднання посад президента і канцлера, вважаючи, що Гітлер не заслуговував мати в своїх руках стільки влади. На ту пору Гітлер вже вирішив, що саме він повинен керувати Німеччиною в добу її найбільшої кризи, тому що більш придатна і компетентна особистість, на яку він сподівався, так і не з'явилася. Недовіра Грімма до Гітлера не зменшувалася аж до кінця Другої світової війни. Незважаючи на це, він зазнав огиду від мерзенних подробиць спроби замаху на Гітлера 20 липня 1944 р., коли німецький офіцер Штауффенберг (Stauffenberg), невдалий вбивця фюрера, підклав бомбу із наміром вбити також і інших людей, аби врятувати своє власне життя.
Грімм був суперечником антижидівської політики Гітлера, однак він зізнається, що у всьому світі він особисто стикався з горезвісної зрадливістю до Німеччини з боку так званих німецьких жидів (Там же, стор. 53–54). У 1929 році Гітлер повідав Грімму, що довготривалий розпад Німеччини стане лихом для західної цивілізації і що він упевнений в тому, що порятунок Європи і Америки залежить від порятунку Німеччини. Фундаментальне проамериканське ставлення Гітлера було також підтверджено Ернстом Ханфштенглем (Ernst Hanfstaengl) в книзі «Unheard Witness» («Непочутий свідок», Philadelphia, 1957, сторінки 183ff.). Ханфштенгль відзначає, що Гітлеру було не дуже важко на базі фактів прив'язати до жидів звинувачення у безжальній експлуатації Веймарської Німеччини. І дійсно, економічний стан жидів в Німеччині був набагато більш вражаючим і поширеним, ніж у Великобританії чи Сполучених Штатах (Там же, стор. 35 і далі).
Грімм відзначає, що Гітлер і Ґеббельс, якого він також часто бачив після 1931 року, обстоювали окрему жидівську державу. Це показує, що їхня думка з жидівського питання не обмежувалося виключно негативним чинником збавлення Німеччини від її жидів, а, навпаки, вони держалися позитивного підходу в рамках сучасного сіонізму.
Гітлер розглядав жидів як свідому перешкоду на шляху до створення німецької національної спільноти. Грімм пише, що Гітлер прагнув до воістину демократичної німецької спільноти без традиційної парламентської основи, яка в минулому так невдало послужилася Німеччині. Приголомшливий ентузіазм, який Гітлер пробудив у німецькому народові в 1933 році, тривав і під час війни, аж до того моменту, коли стало очевидно, що вороги Німеччини, крім іншого, матимуть змогу відкинути і стерти надії і мрії всього німецького народу. Навіть сам Грімм повною мірою усвідомив трагічність цієї ситуації тільки після смерті Гітлера. Грімм відзначає, що в 1945 році він зустрічав безліч колишніх в'язнів німецьких концентраційних таборів, що знаходилися в доброму здоров'ї, - тих самих таборів, які згодом незагнуздана пропаганда німецьких злодіянь опише як досконалі пекельні лігва смерті.
Грімм засуджує антижидівські демонстрації, котрі організував Ґеббельс 20 листопада 1938, проте він слушно зазначає, що вони були не гіршими за поводження з німцями упродовж Першої світової війни в інших країнах, включаючи США. Те, що це зауваження про поводження американців з німцями під час Першої світової війни, є, фактично, применшенням, було ретельно доведено Г. Петерсоном (H.C. Peterson) і Дж. Файтом (G.C. Fite) в роботі «Opponents of War, 1917–1918» («Воюючі сторони. 1917–1918 роки», Madison, Wisconsin, 1957). В цій книзі докладно розглядається що відбувалося в ті роки в США. За подібних обставин, а також приймаючи до уваги «досягнення» американців в жорстокому поводженні з німцями в 1917–1918 роках, слова Рузвельта, виголошені ним на американській прес-конференції від 14 листопада 1938 р. — про те, що йому насилу віриться, що такі речі, як листопадові демонстрації в Німеччині 1938 року, могли відбутися в цивілізованій країні — звучать більш ніж іронічно. До того часу американський сіоністський лідер Семьюель Унтермайер (Samuel Untermeyer) вже більше п'яти років влаштовував бойкоти та вів «священну війну» проти німців.
Гітлер сам був шокований листопадовими заходами 1938 року, організованими Ґеббельс ом, і навіть заявив, що подібні події можуть назавжди зруйнувати націонал-соціалістську Німеччину. Англійський дипломат Оджилві-Форбс (Ogilvie-Forbes) передав з Берліна до Лондона про свою впевненість у тому, що подібні випадки не повторюватимуться.
Після Другої світової війни Грімм особисто зробив висновок, що стародавній жидівський народ, який не мав своєї землі 2.000 років, при спробі заволодіти світом буде експлуатувати збентеження і нерішучість більш молодих сучасних народів. Створення сіоністської жидівської держави буде недостатнім заходом для запобігання цієї небезпеки, якщо тільки воно не буде проведено в широкому масштабі і не охопить більшість жидів у світі.
У листопаді 1938 року Освард Піроу (Osward Pirow), міністр оборони ПАР, звернувся до Гітлера з планом щодо створення фонду для вирішення проблеми еміграції жидів з Європи. Проект повинен був здійснений на міжнародній основі; для його реалізації виділялося 2,5 млрд. доларів з німецько-жидівських та інших жидівських джерел. Пропозиція була схвалена Гітлером, проте була заблокована в Лондоні. Така сама доля спіткала й пропозицію Піроу щодо угоди між Німеччиною і Заходом, яка розв'язала б руки Німеччини у Східній Європі.
У травні 1939 р. англійським жидом Джорджем Расселом Штрауссом (George Russel Strauss) була організована і профінансована ретельно продумана змова з метою вбити Гітлера — і це в той час, коли Англія і Німеччина перебували у мирі. Різні наймані вбивці намагалися отримати винагороду, обіцяну Штрауссом, однак у них нічого не вийшло. Тим не менш, спроби вбити Гітлера тривали довгий час навіть після того, як Англія і Німеччина увійшли в стан війни. Грімм підкреслює, що ці спроби ажніяк не вплинули на політику Гітлера щодо жидів, і це незважаючи на те, що Гітлер знав, що спрямовані проти нього змови подібного роду організовуються з закордону.
Грімм справедливо звертає увагу на те, що на Нюрнберзькому процесі сторона звинувачення робила все можливе, щоб не допускати до розгляду матеріали, засновані на фактах, які могли викрити
