Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів

Комісії Верховної Ради України ніяк не можуть претендувати на здійснення застосування кримінально-правових норм, адже: 1) вони не діють у належній процесуальній формі (принаймні, у КПК України 2012 р. нічого не говориться про їх роль у розслідуванні кримінальних проваджень); 2) щодо членів цих комісій не висуваються вимоги, що стосуються наявності юридичної освіти, стажу роботи за спеціальністю, складання кваліфікаційних іспитів (що висуваються до працівників органів, які здійснюють застосування кримінально-правових норм); 3) такі комісії не є елементом системи правозастосовних органів (а відтак щодо них не діють правила, які стосуються інстанційності розгляду кримінальних проваджень, можливості оскарження прийнятих рішень та їх перегляду тощо); 4) рішення відповідних комісій не підлягають примусовому виконанню, ці комісії не вправі застосовувати заходи процесуального примусу чи приймати рішення про призначення покарання; 5) не передбачена юридична відповідальність членів спеціальних комісій парламенту за неналежне виконання своїх функцій чи допущені при цьому зловживання.

Залишення поза увагою взаємопов'язаності матеріального та процесуального кримінальних законів може виявлятися й у протилежній ситуації, в тому, що законодавець не передбачає кримінальної відповідальності за певні діяння (хоча необхідність у цьому, поза всяким сумнівом, існує).

До прикладу, не виключена ситуація, за якої експерт, бажаючи ввести в оману правоохоронні органи, та, водночас, знаючи про загрозу настання кримінальної відповідальності за дачу завідомо неправдивого висновку, висновок дає правильний, такий, що повною мірою відповідає фактичним обставинам справи, а от уже роз'яснення такого висновку є завідомо хибним. Притягнути його до кримінальної відповідальності за таких умов неможливо, адже злочинність і караність діяння визначається виключно КК України. Натомість у ньому (ст. 384 цього Кодексу) законодавець чомусь не передбачив відповідальність експерта за дачу завідомо неправдивого роз'яснення свого висновку, незважаючи на те, що відповідно до положень ч. 2 ст. 84 КПК України процесуальними джерелами доказів є як показання експерта, так і його висновок.

Інший подібний приклад: у ч. 1 ст. 373 КК України передбачено відповідальність за примушування давати показання під час допиту шляхом незаконних дій із боку прокурора, слідчого або працівника підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність.

Якщо ж до такого примусу вдається суддя, то кваліфікувати його дії за ст. 373 КК України («Примушування давати показання») неможливо, оскільки суддя не належить до числа спеціальних суб'єктів, перелічених у диспозиції цієї статті. Хоча суддя в силу свого статусу також має реальну можливість змусити підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого чи свідка до дачі показань. А тому ст. 373 КК України потребує вдосконалення та істотного коригування.

Зараз відповідну поведінку судді доводиться кваліфікувати за ст. 365 КК України («Перевищення влади або службових повноважень»). Однак за такої кримінально-правової оцінки поведінки судді законодавцем не враховано характер охоронюваних благ, яким заподіюється чи створюється загроза заподіяння шкоди. Оскільки таким діянням здійснюється посягання на інтереси правосуддя в частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів (які встановлюються в тому числі й шляхом давання показань), то більш адекватним виглядав би виклад заборони такого діяння в розділі XVIII «Злочини проти правосуддя», а саме — в уже згадуваній ст. 373 КК України. До речі, ця претензія до ст. 373 КК України не єдина. Слід звернути увагу ще й на такі недоліки:

1) законодавець у ст. 373 КК України забороняє примус до дачі показань, але мовчить як про примус до відмови від дачі показань, так і про примус до ухилення від дачі показань (хоча така поведінка є не менш небезпечною);

2) КК України не містить окремої норми, яка б спеціально передбачала кримінальну відповідальність за примушування до надання, відмови від надання та ухилення від надання перекладу чи експертного висновку, а також примус спеціаліста до участі в провадженні процесуальної дії чи до відмови від участі в ній або ж ухилення від такої участі. Звісно, така протиправна поведінка щодо зазначених учасників процесу може бути кваліфікована за нормами, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини проти особи. Однак це рішення не може бути визнане задовільним з огляду на те, що застосування зазначених норм не відобразить повною мірою специфіки злочину щодо об'єкта посягання. Можливо, даний підхід вітчизняного законодавця зумовлений незначною кількістю таких діянь на практиці (або ж їх фактичною відсутністю). Проте це не підстава, аби залишити частину такої важливої сфери суспільних відносин без належного кримінально-правового захисту;

3) аналіз ст. 373 КК України приводить до висновку про те, що вітчизняний законодавець виходить із можливості заподіяння шкоди інтересам правосуддя у зв'язку з протиправним впливом на осіб, котрі є дійсними учасниками процесу. Водночас, як видається, така шкода цілком може бути завдана і шляхом посягання на майбутніх, потенційних учасників процесу, тих, кому відповідний правовий статус лише може бути наданий у майбутньому.

Зв'язок матеріального та процесуального кримінального права виявляється також при визначенні кола діянь, що належать до категорії справ приватного обвинувачення. Кількість діянь відповідної категорії за новим КПК (у порівнянні з попереднім кримінально-процесуальним законодавством) зросла у 23 рази! При цьому потрібно з'ясувати, а чи виправдано укладачі КПК 2012 р. аж настільки збільшили кількість діянь, що належать до справ, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення?

До матеріально-правових підстав виділення такої категорії кримінальних справ належить характер та ступінь тяжкості скоєного злочину. В юридичній літературі практично одностайним є твердження, відповідно до якого діяння, справи про які можуть бути розпочаті не інакше як за зверненням відповідної приватної особи, однозначно не повинні відноситися до тяжких чи особливо тяжких злочинів. Натомість у КПК України 2012 р. його розробники не завжди притримуються зазначеного підходу. Зокрема, діяння, передбачені ч. 2 ст. 152, ч. 4 ст. 185, ч. 4 ст. 186, ч. 3 ст. 189, ч. 3 ст. 190 КК України, належать до тяжких злочинів, а діяння, передбачені ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190 цього Кодексу, — це взагалі особливо тяжкі злочини! А тому вони однозначно не повинні належати до справ приватного обвинувачення (навіть тоді, коли постраждалий від такого діяння та винний пов'язані особливими родинними стосунками чи коли шкода була заподіяна виключно власності потерпілого або ж коли винний щодо потерпілого виступав як найманий працівник).

Істотною характеристикою діянь даної категорії є також специфічність об'єкта посягання, характер охоронюваних благ.