Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Сталін також вважав Черчилля найнебезпечнішим і розглядав і Черчилля, і Рузвельта як представників одного імперіалістичного табору. У бесіді з представником Югославської комуністичної партії Мілованом Джиласом напередодні вторгнення союзників до Нормандії він сказав: «Можливо, ви думаєте, що тільки тому, що ми є союзниками англійців, ми забули, ким вони є і хто такий Черчилль. Для них немає нічого солодшого, ніж обхитрити своїх союзників. Під час Першої світової війни вони постійно обманювали росіян і французів. А Черчилль? Черчилль — це той тип, який, якщо ти на нього не дивитимешся, потягне копійку з кишені. Так, копійку з вашої кишені! Заради Бога, копійку з вашої кишені! А Рузвельт? Рузвельт не такий. Він тягне свою руку тільки по більші монети. Але Черчилль? Черчилль — навіть копійку»[99]. Отож в уявленні Сталіна була певна міра відмінності між Черчиллем і Рузвельтом, але обидва вважалися капіталістичними злодіями.
Частина II
Саміт войовників
Перемога за будь-яку ціну; перемога, незважаючи на страх; перемога незалежно від того, наскільки довгою і важкою буде дорога; бо без перемоги немає життя.
Вінстон С. Черчилль
Розділ 5
Возз’єднання «Великої трійки»
Наближалася північ 3 лютого, коли Аверелл Гарріман та Чарльз Болен, подолавши на своєму шляху три кордони радянських патрулів безпеки, один із них зі спеціально тренованими собаками, нарешті досягли Юсуповського палацу. За десять хвилин до дванадцятої їх прийняв В’ячеслав Молотов. Конференція, до якої так довго готувалися, не мала попередньо узгодженого порядку денного, навіть для першого дня. Опівнічний візит мав на меті погодити принаймні перший пункт порядку денного та розпланувати наступний день. Це виявилося несподівано легким завданням.
Коли Гарріман сповістив, що президент Рузвельт хотів почати з обговорення військових справ, йому повідомили про намір маршала Сталіна почати з Німеччини, розглянувши спочатку військові, а тоді політичні питання. Гарріман поцікавився, чи міг би Сталін відвідати Рузвельта в Лівадії наступного дня перед початком офіційного засідання о 17:00. Молотов погодився — Сталін запропонував проводити всі засідання конференції в Лівадії «для зручності президента». Молотов зазначив, що, на його думку, конференція повинна тривати п’ять-шість днів, і Гарріман пристав на цю пропозицію. Від імені Рузвельта він запросив Сталіна на вечерю в Лівадію наступного дня. Імовірно, це запрошення було найоперативнішим із тих, які коли-небудь робив один очільник держави іншому, але його прийняли зі вдячністю.
З американської точки зору, початок конференції був перспективним, адже бажання двох основних акторів цілком збігалися. Після досвіду обговорень на Мальті Гарріман вважав, що британцям доведеться змиритися з роллю молодшого партнера американців. Він міг лягати спати цілком задоволеним. Вісімнадцятого січня, перед від’їздом із Москви до Криму, а потім до Мальти, він зустрівся з Молотовим і сказав йому, що, на його думку, президент захоче на прийдешній конференції обговорити питання майбутнього Німеччини, утворення Організації Об’єднаних Націй, ситуацію в Польщі та війну в Тихому океані. З’ясувалося, що принаймні в першому питанні радянці були готові піти назустріч своїм гостям[100].
Зустріч Молотова з Ентоні Іденом, який відвідав радянського колегу в полудень наступного дня, відбулася далеко не так вдало. Іден погодився з тим, про що напередодні вночі порозумілися Молотов і Гарріман: у питаннях тривалості конференції, місця проведення зустрічей та першого пункту порядку денного — військових справ і політики щодо Німеччини. Він додав, що також слід обговорити міжнародну організацію миру та ситуацію в Польщі. Обидва пункти стояли й на американському порядку денному. Молотов не заперечував проти того, щоб додати до порядку денного питання Організації Об’єднаних Націй, але щодо Польщі були серйозні розбіжності. За його словами, тепер, коли країну звільнили, її слід облишити в спокої. У його вустах це означало, що Польща вже опинилася під радянським контролем, а британське втручання не віталося.
Ідену не залишалося нічого іншого, крім як відкласти це питання на якийсь час. Розмова знову стала напруженою, коли Молотов мимохідь зазначив, що західні союзники, звичайно, вже проконсультувалися між собою і це суттєво полегшить перебіг конференції. Заскочений цією ремаркою, Іден поспішив запевнити Молотова, що переговори на Мальті не проводилися, а президент і прем’єр-міністр разом здійснили хіба що спільну поїздку на автомобілі. Розпач Ідена можна лише уявити: попри те, що президент саботував обговорення по суті, Молотов був переконаний, що вони таки відбулися[101].
За кілька годин після того, як Іден покинув радянську штаб-квартиру, Сталін відвідав Черчилля на Воронцовській віллі. Візит минув добре: за словами британського перекладача, «здавалося, що обидва ватажки зраділи новій зустрічі й говорили, як старі друзі». «[Ми] мило поговорили про війну проти Німеччини», — писав Черчилль у своїх спогадах. Вони не обговорювали суперечливих політичних питань, зосередившись натомість на ситуації в театрі воєнних дій. Зустріч була прелюдією до обговорення воєнних справ, а кожен зі співрозмовників зондував ґрунт, щоб зрозуміти позицію іншого.
Розпочалася гра двох досвідчених дипломатів. У час, коли мільйонні армії чимраз ближче підходили до нацистської Німеччини, ставки навряд чи могли бути вищими. Черчилль прагнув з’ясувати головну мету радянської зимової офензиви, що розпочалася 12 січня вздовж усього Східного фронту. Він запитав, якою буде радянська стратегія, якщо Гітлер покине Берлін і переїде, наприклад, у Дрезден. Сталін відповів, що його армії просуватимуться слідом за Гітлером. Черчилль, імовірно, хотів зрозуміти, чи вважали радянські командувачі захоплення Берліна, яке британці розглядали як найбільший воєнний трофей, головною метою, навіть якби німецьке керівництво полишило столицю.
Сталіна надихав наступ, завдяки якому радянські війська дійшли до річки Одри й розташувалися всього за 70 кілометрів від нацистської столиці за менш ніж три тижні. Він зневажливо характеризував спроможності гітлерівських стратегів і мав невисоку думку стосовно німецьких військ, із якими зіткнулися його армії під час просування до Берліна. Таке зверхнє ставлення до Гітлера та його генералів цілком можна було б тлумачити як застереження: якщо союзники не діятимуть швидко та рішуче, радянці самостійно завдадуть Третьому Рейху вирішального удару і заволодіють усіма трофеями. Сталін повідомив Черчилля, що радянське керівництво очікує рішучих дій Альянсу на Західному фронті, щоб припинити перекидання німецьких дивізій на схід. Він хотів, щоб члени Альянсу захопили Рур і відрізали Німеччину від останнього джерела вугілля, спричинивши спочатку економічний, а тоді вже військовий колапс.
Черчилль запросив Сталіна до кімнати карт, яку його команда облаштувала на віллі і яка була предметом гордості прем’єр-міністра. Перед початком конференції британське посольство інформувало радянську сторону, що «пан Черчилль сподівається, що ця кімната карт примикатиме до його приватних кімнат у Ялті, а її розташування буде доступним для президента Рузвельта в інвалідному візку». Радянців попросили
